Тут лиш вогню мого брак… Та ні, я схибив на слові:
Мій-бо вогонь — при мені, одаль — причина вогню.
Хай мені б місце дали між Кастором і його братом, —
Я б і зірок не хотів — був би весь час при тобі.
Хай і по смерті тремтять, хай буде земля нелегкою
Тим, хто далеко проклав, аж поза обрій, шляхи!
Вже коли треба рушати кудись у далеку дорогу,
Хай би хоч за юнаком дівчина мусила йти.
Я от би й Альпи долав, де вітри й холоднеча, аби лиш
[20] Поряд Корінна ішла — легко б ішлося мені.
З милою перепливти я б наважився Сирти лівійські,
Дав би вітрило своє гнати непевним вітрам.
Не налякався б морських потвор, що під лоном дівочим
Гавкають, ані твоїх, скельна Малеє{101}, заток,
Ані Харібди, що судна глитне — і цілим потоком
Зригує воду морську й знов поглинає її.
Щойно ж покаже себе вітровладна сила Нептуна,
А доброзичних богів хвиля кудись однесе, —
Ти на рамена мені свої руки клади білосніжні —
[30] І попливу залюбки з милим, легким тягарем.
Часто, щоб бути з Геро{102}, закоханий плив на той берег;
Був би й тоді переплив, та не заблиснув ліхтар.
Але без тебе, хоча, де не глянь, тут ниви, багаті
На виноград, хоч довкіл — щедрі струмками поля,
Хоч рівчаками рільник собі в гості кличе водицю,
Хоч прохолодний вітрець кучері пестить дерев, —
Все ж не вславлятиму я цілющого краю пелігнів,
Батьківських, рідних мені, не величатиму нив, —
Скіфів хіба, дикунів-кілікійців, британців і скелі,
[40] Де Прометей залишив крові багряні сліди.
Горнеться в’яз до лози{103}, лоза — тримається в’яза.
От тільки з милою я часто в розлуці чомусь.
Не присягалась хіба і мною, й своїми очима,
Що наче зорі мені, — разом іти крізь життя?
Тільки ж дівочі слова — то лист, що з дерев облітає:
Хвилі та вітер із них роблять забаву собі.
Та коли ти зберегла бодай крихту уваги для мене, —
До обіцянок своїх час додавати й діла!
Щойно баскі рисаки бистрохідну рвонуть колісницю{104},
[50] Ти понад вихором грив віжками лясни сама!
Ви ж, гордовиті верхи, куди вона зверне, — присядьте!
Ви ж, по долинах витких, — будьте легкими, шляхи!
17
Хто б за генебне щось мав — догоджати дівчині милій,
Той уже, певно, й мені оголосив би: «Ганьба!»
Хай там! Аби лиш не так мене мучила та, що посіла
Паф і Кітеру{105}, де б’є пінява хвиля довкруж!
Тільки б ніжній своїй велительці здобиччю став я,
Раз уже доля така — кралі на здобич піти!
Врода вогню додає: Корінна різка, бо вродлива.
О, якби менше вона знала природу свою!..
Дзеркало винне! Від нього пиха: вона ж бо на себе,
[10] Лиш коли вбрана глядить і причепурена вся.
Хоч воно й так, хай врода тобі дає право безмежне, —
Врода сліпуча, що й мій владно приковує зір, —
Все ж, із собою зрівнявши мене, — цуратись не квапся:
З кращим (такий уже світ!) гірше йде в парі не раз.
Кажуть, що й Каліпсо, закохана, смертного мужа
Не відпускала, а він, знай, на своєму стояв.
Вірять, що фтійський владáр пізнав любов Нереїди,
Й що до Егерії в сні праведний Нума{106} горнувсь.
А до Венери — Вулкан, хоч він (каліка, та й годі!)
[20] Ногу коротшу тягнув, як від ковадла ступав.
Врешті, й елегії лад — нерівний, але з героїчним
Дещо коротший рядок гарно пліч-о-пліч ідуть.
Тож і мене, моя зоре, прийми, якого вже маєш,
І, що робити мені, приписи в ліжку давай!
Не посоромлю тебе, тягарем безкорисним не буду, —
Зайве було б і ховать нашу любов од людей.
Знаний не статками я: моя слава — вірші удатні,
Хто б то, скажи, не бажав бути хай згадкою в них?
Знаю таку: вона всюди себе видає за Корінну,
[30] Все б оддала, щоб таки справді Корінною буть!
В ложі одному, однак, чи дві різні ріки пливтимуть —
Щедрий тополями Пад{107} і прохолодний Еврот?
Хай і в своїх книжечках я співаю тільки про тебе!
Хай завдяки лиш тобі зблискує в пісні мій хист!..
18
Поки ти пісню свою доводиш до гніву Ахілла{108},
Й зброїш, мій Марку, мужів, що присягнули тобі, —
Я лиш розтрачую час, лінивець, під тінню Венери,
Славні дерзання мої ніжний ламає Амур.
Часто я любці казав: «Лиши мене в спóкої, врешті!»
Ще я не змовк, а вона — вже на колінах моїх.
Часто: «Таж сором…» — зітхав, — а вона, тамуючи сльози:
«Сором кохати мене?.. Ну й дожилась, дожилась!..»
Шию руками мені обів’є — все цілує й цілує,
[10] Поки мене не вкладуть ті поцілунки рясні.
От і подоланий я! Вже не зброю — домашні діяння
Та свої власні бої славити буду в піснях.
Мав я і скіпетр в руці{109}: трагедія нашим старанням
Виросла; їй і служив, скільки ставало снаги.
Висміяв паллу Амур, і котурни мальовані, й скіпетр,
Що його похапцем я, так по-домашньому, взяв.
І манівцем повело божество мене — любка гнівлива,
От я котурни й відклав — і тріумфує Амур.
Що до снаги, те роблю: научаю майстерно кохати
[20] (Втім, та наука тонка вчителю шкодить не раз)
Чи сную вірші про те, що Уліссові шле