Декамерон - Джованні Боккаччо

― Тому я вас до нього порівняв, мій пане, що ви даєте, кому не треба, а кому треба ― не даєте, а мул ваш, вибачайте, там, де слід, не випорожнився, а зробив теє там, де не слід.

Тоді король йому й каже:

― Дон Руджієрі, якщо я нічим не обдарував вас, обдарувавши натомість багатьох, що не годні і в слід вам ступити, то се сталось не тому, що я не ціную вас, яко славетного лицаря, достойного найвищих дарів, а з вини вашої лихої долі, що не дала мені оддячити вам доволі. Зараз я подам вам очевистий доказ, що правду кажу.

― Мій пане, ― одказав на те мессер Руджієрі, ― не того мені жаль, що я жодних дарів од вас не дістав, я не прагнув тим розбагатіти, а того, що ви нічим не одзначили моєї доблесті; проте я вважаю, що ваше пояснення цілком достатнє й поважне і готовий будь-коли пересвідчитись у його правдивості, як ви того бажаєте, хоч вірю вам і без доказів.

Тоді король повів його в велику-палату, де вже заздалегідь були поставлені з його наказу дві чималі замкнені скрині, і сказав йому в присутності багатьох людей:

― Дон Руджієрі, перед вами дві скрині; в одній моя корона, берло королівське і яблуко державне, а ще різні пояси саджені, застібки коштовні, персні та інші клейноди, які тільки в мене є, а в другій скрині ― глина. Вибирайте собі, яку хотя, то й побачите, хто був винен, що вашу доблесть упосліджено: моя воля чи ваша доля.

Мессер Руджієрі, бачивши, що король того хоче, вибрав собі скриню; як її з королівського наказу одімкнено, виявилось, що там повно глини.

― От бачите, дон Руджієрі, ― сказав, усміхаючись, король, ― правду я вам казав про вашу долю. Але доблесть ваша істинно заслуговує того, щоб я пішов усупереч долі. Я знаю, що ви не маєте наміру стати гишпанцем, тим не подарую вам тут жодного замку чи города, але я бажаю, щоб та скриня, якої не погодила вам доля, стала їй на зло вашою: везіть її в свої краї, нехай побачать ваші земляки, якої ви в мене заслужили шани й одзнаки за вашу велику доблесть.

Мессер Руджієрі узяв ту скриню, подякував красненько королю, як і годилось за такий гостинець, і радий та веселий поїхав до Тоскани.

Оповідка друга

Гіно ді Такко займає в полон абата Клюнійського, виліковує його од шлункової хвороби й одпускає; той, повернувшись до римського двору, мирить його з папою Боніфацієм і робить госпітальєром

Ще всі похваляли короля Альфонса, що так щедро нагородив флорентинського лицаря, коли король, якому та історія вельми сподобалась, велів заступити чергу Елізі; вона одразу ж почала:

― Ласкавії мої подруги, то річ, безперечно, велика й похвальна, що король той був щедрий і щедрість свою на того обернув, котрий йому служив. А що ж ви скажете, як я розповім вам про одного духовного, який поставився надто великодушно до чоловіка, на котрого міг би ворогувати без людського осуду? Скажете, мабуть, ось що: коли в короля то була чеснота, то в духовного ― просто чудо, бо загалом духовні особи дріб'язковіші за жінок, а благородства до себе й близько не підпускають. І хоч усяка людина природно бажає помститись за свою кривду, тії панотчики, що проповідують терпливість і всепрощення, самі палають жагою помсти дужче, ніж будь-хто: чернеча злоба, кажуть, до гроба. От я й хочу вам розказати, як і з-поміж них вийнявся-таки один благородний чоловік.

Гіно ді Такко{316}, широко відомий жорстокістю своєю та розбоями, бувши вигнаним із Сієни і ворогуючи на графів ді Санта-Фйоре, зірвав у Радікофані бунт проти римської церкви і, влаштувавши там свій осідок, грабував із своїми гультяями всіх проїжджачих. У Римі папував під той час Боніфацій Восьмий, і до його двору прибув Клюнійський абат, один із найбагатших прелатів у всьому світі; коли тут зіпсувався в нього шлунок, лікарі порадили йому поїхати на сієнські купелі{317}, де він напевне одужав би. Взявши на те дозвіл у папи і не дбаючи про славного в тій околиці розбійника Гіна, абат спорядився прерозкішно і рушив у дорогу з численними в'ючаками і немалим кінним почтом. Почувши, що він їде, Гіно густо зачатував усі дороги і в одній тіснині оточив абата з усім обозом і челяддю, не давши втекти жодному пахолкові; тоді послав до нього одного свого спритного підручника з добрим супроводом і велів од свого імені дуже люб'язно запросити подорожнього до себе в замок. Як почув про те абат, одповів гнівливо, що він того не бажає, байдуже йому до Гіна; поїде собі далі ― хто його тут може спинити? Посланець одказав сумирним голосом:

― Панотче, ви потрапили в край, де люди не бояться нікого, окрім Бога самого; усякі там одлучення й анафеми у нас давно анафемовані. Краще буде, коли ви, з ласки вашої, усе-таки завітаєте до Гіна в гостину.

Поки вони отак перемовлялись, все кругом було оточене розбишаками. Бачить тоді абат, що з усім своїм супроводом у полон потрапив; хоч як не сердився, а мусив з обозом і людьми за тим посланцем до замку прямувати. Як ізліз він з коня, Гіно велів його самого одвести в якусь темну й невигідну комірчину, зате всіх інших улаштували в замку дуже добре, в залежності од гідності кожного; коней з усім добром поставили к строці, ніхто нічого й не зачепив. Коли все те було зроблене, Гіно прийшов до абата та й каже:

― Панотче, Гіно, до якого ви прибули в гості, прислав мене до вас спитати, чи ви не будете ласкаві ознаймити йому, куди ви їхали й по що.

Абат, як чоловік розумний, скинув із себе пиху і сказав йому про мету своєї подорожі. Вислухавши його, Гіно вийшов із комірчини; він задумав вилікувати абата без тих купелей. Поставив біля тієї комірчини добру сторожу, велів натопити її як слід і не вертався туди до наступного ранку. А вранці приніс йому на білому рушничку два окрайці присмаженого хліба й велику чару білого вина з Корнільї (з абатових-таки запасів) та й