Декамерон - Джованні Боккаччо
Оповідка шоста
Двоє кавалерів заночували в трактирі; один лягає спати з хазяйською дочкою, а з другим помилково лягає хазяйка. Той, що був з дочкою, лягає потім до трактирника і, думаючи, що то його товариш, усе йому розповідає; починається сварка; тоді трактирниця, схаменувшись, іде в постіль до дочки і влаштовує все кількома словами
Не раз уже сміялося товариство з Каландріна, посміялось і сей раз; коли дами обміркували його пригоди і замовкли, королева веліла оповідати далі Панфілові. Той почав такими словами:
― Шановнії мої пані, ім'я Нікколози, в котру закохався був Каландріно, нагадало мені історію іншої Нікколози, і я хочу вам розказати, як обачність і бистроумність однієї жінки стали на перешкоді великому скандалові.
В долині річки Муньйона жив собі не так давно один чоловік, що за гроші годував і напував подорожніх; хоч він був бідний і мав не досить простору господу, проте іноді, як нужда припадала, пускав ночувати до себе як не всіх, то принаймні своїх знайомих. У нього була жінка, вельми вродлива молодиця, з якою він сплодив двох дітей: дочці було років п'ятнадцять чи шістнадцять ― таке гарне й миле дівча, що вже хоч і заміж, а синок іще малий, і року не було, ще його не одлучали.
Якось на ту трактирникову дівчину накинув оком один молодий кавалер із нашого-таки міста, з себе хороший і приємний; часто в тих краях буваючи, він закохався в неї палко, а вона, пишаючись тим, що її полюбив такий панич, намагалась привітністю своєю ще дужче його до себе принадити і теж щиро його полюбила. Не раз уже те кохання могло дійти в них до щирця, обоє того прагнули, але Пінуччо (так звали кавалера) не хотів уводити в славу ні дівчини, ні себе самого. Та їхня жага росла день у день, і Пінуччо поклав будь-що-будь зійтися з своєю коханою. Він почав шукати приключки, як би в тому трактирі заночувати, бо знав дуже добре розташування всього дому і сподівався влаштуватись із дівчиною так, щоб ніхто не помітив. Узявши таку думку, він не забарився здійснити її. Одного вечора, уже нерано, він разом із своїм вірним товаришем Адріаном{305}, що знав про його любов, позичив у когось двох коней, приторочив коло сідла валізи, напхавши їх соломою абощо, виїхали удвох із Флоренції, накинули круга та й завернули проти ночі в долину Муньйона, нібито вони з Романії вертались, ― під'їхали до трактиру та й ну в двері грюкати. Трактирник одчинив їм зараз же, бо знав добре обох. От Пінуччо йому й каже:
― Доведеться нам, мабуть, у тебе заночувати; думали ми, що встигнемо добратися до Флоренції зарані, та бач, як забарились, а доба вже пізня.
― Ти добре знаєш, Пінуччо, ― одказав йому трактирник, ― що моя господа не для панської ночівлі, та коли вже вас тут спостигла ніч і дітись більше ніде, то якось уже вас обох переночую.
Юнаки позлізали з коней, одвели їх у стайню, а тоді зайшли до трактиру й попоїли разом із господарем ― вечерю вони мали з собою.
У господаря була одним одна невеличка кімната, де він поставив з тяжкою бідою три ліжка ― два при одній стіні і одно при другій, а між ними такі тісні суточки, що ледве чоловікові пройти. Трактирник послав гостям на найкращому ліжку й поклав їх спати; трохи згодом, як він думав, що вони вже позасинали (а вони тільки прикинулись, буцімто сплять), поклав у друге ліжко дочку, а сам із жінкою ліг у третє. Жінка поставила коло своєї постелі ще й колиску з немовлям. Пінуччо роздивився гаразд, де і що, виждав, поки всі заснуть, а тоді встав потихеньку з ліжка і, підійшовши до постелі коханої дівчини, приліг до неї. Вона прийняла його з радістю, хоч і не без страху, і Пінуччо зміг нарешті зажити з нею тих розкошів, яких вони вже давно прагнули обопільно. Поки там Пінуччо розважався з дівчиною, в трактирі щось упало ― кішка перекинула; господиня пробудилась, і, не знаючи, що воно таке, встала й пішла навпомацки туди, звідки почула грюк. Адріано того нічого не помітив, але встав у той самий час надвір вийти; колиска заважала йому пройти, і він присунув її до свого ліжка, а вернувшись, так уже й не одсунув і ліг у постіль. Господиня ж пошукала-пошукала, що там перекинулось, ― ніби нічого страшного; не хотівши світити світла, вона тільки тпрусьнула на кішку й вернулась навпомацки в кімнату, до того ліжка, де чоловік спав, ― аж там колиски нема. «От я дурна, ― подумала жінка, ― чи бач, мало не лягла в постіль до гостей!» Пройшла тоді трохи далі, налапала колиску та й лягла в те ліжко, де Адріано був, думаючи, що то її чоловік. Адріано ще не заснув; почутивши жінку, він прийняв її дуже мило й люб'язно і, не кажучи ні слова, нап'яв паруси та й поплив по тому морю на превелику втіху господині.
Тим часом Піннуччо, нарозкошувавшися з дівчиною і боячись заснути в її ліжку, встав і пішов до своєї постелі; наткнувшись на колиску, він подумав, що то хазяйське ліжко, тож пройшов трохи далі і ліг ― до хазяїна. Той зразу прокинувся, як прийшов Пінуччо, а Пінуччо, вважаючи, що то Адріано, сказав йому:
― Слухай, ну й солодка ж дівчина та Нікколоза! Їй-богу, такої розкоші, як я з нею, ніхто на світі не зазнав! Віриш, ми з нею пройшли шість чи сім ручок, відколи я од тебе пішов. Почувши сії не дуже милі для нього вісті, господар подумав перш за все: «Де в чорта він тут узявся?» А потім, спонукуваний більше гнівом, аніж розсудливістю, сказав:
― Пінуччо, ти вчинив мерзотне діло, і я не знаю, чого саме тут, у мене. Та Богом святим божуся, я тобі за се оддячу!
Пінуччо, юнак не дуже-то хитрий, помітивши, що так уклепався, не придумав жодної вимовки, щоб викрутитись, лише сказав:
― А як ти оддячиш? Що ти можеш мені зробити?
Господиня, думаючи, що вона з чоловіком, ― сказала Адріанові:
― Ой лишенько! Чуєш, наші
