Декамерон - Джованні Боккаччо

― Мадонно, я не можу зарятувати вас тисячею золотих, а п'ятсот позичив би, якщо ви можете повернути їх за два тижні; на ваше щастя, я саме вчора сукно попродав, а якби не се, то я й шеляга не зміг би був вам позичити.

― Ой лишенько! ― сплеснула руками пані. ― Так у тебе не було грошей? Чом же ти в мене не попросив? Тисячі я при собі не мала, а могла б тобі дати дві чи три сотки. А тепер мені ніби аж ніяково прийняти од тебе сю позичку.

Піддавшись на сі слова, Салабаетто сказав:

― Мадонно, не хотілось би мені, щоб із сієї причини ви не прийняли її; якби в мене була така пильна потреба, як нині у вас, то я був би попросив.

― Оттепер, ― сказала пані, ― я навіч побачила, любий мій Салабаетто, як вірно й щиро ти мене кохаєш, що самохіть готовий запомогти мене такою сумою, хоч я в тебе й не просила. Я і так була твоя, а відтепер належатиму тобі нероздільно; ніколи не забуду, що завдячую тобі рятунок мого рідного брата. Бачить Бог, шкода мені брати в тебе сі гроші, бо ти купець, а купцеві все потрібен свіжий гріш; та тим, що іншого виходу в мене немає і я невдовзі зможу тобі сю позичку повернути, я приймаю її, а решту вже якось добуду ― речі свої оддам у застав абощо.

По сій мові вона знов заплакала і припала личком до Салабаетта. Той почав її втішати і, переночувавши з нею, приніс назавтра ті п'ятсот золотих флоринів, хоч вона й не нагадувала більше ― хотів, бачите, доказати їй свою щирість і відданість. Пані прийняла ті гроші з сльозами на очах і сміхом у душі, не давши йому взамін нічого, окрім словесної обіцянки.

Ледве пані одержала ті гроші, як усе вже на інший пішло лад: то, було, Салабаетто заходив до неї, коли хотів, а тепер сім раз поткнеться, а його тільки раз пустять, усе є якась причина; не стало вже й тих милощів та пестощів, які були перше. Минули не то два тижні, ба й місяць, і два, а грошей не вертають; він править, а його обіцянками годують. Схаменувся тоді, необачний, що та ледащиця його ошукала, зрозумів, що нічого він із неї не справить, вона все одно викрутиться, бо нема в нього ні розписки, ні свідків. Та й сором було скаржитись людям: адже його попереджали, що то за одна, то тепер тільки посміються з його простацтва, та й уже. Тяжко бідолаха зажурився, що так його підвели, а тут іще, як на те, хазяї почали писати лист за листом, щоб він поміняв гроші і прислав їм увесь виторг. Побоявшися, що як він сього не зробить, то його провинність швидко вийде на яв, Салабаетто вирішив тікати: мав їхати до Пізи, а натомість сів на корабель і поплив до Неаполя.

А в Неаполі пробував під той час один наш земляк ― П'єтро делло Каніджано{289}, скарбівничий цісаревої костянтинопольської, чоловік тяжко розумний і вигадливий; се був добрий приятель Салабаетта і його рідні. До нього ж то, як до чоловіка бувалого, і вдався через кілька день молодий купець: пожалівся на свою лиху пригоду і прохав у нього ради й допомоги ― що йому далі в світі робити, бо в Флоренцію тепер хоч і не вертайся. Засмучений сією новиною, Каніджано сказав:

― Зле ти вчинив, негаразд себе поводив, погано слухався своїх хазяїв, процвиндрив на лакомство нещасне стільки грошей! Та вже коли так вийшло, треба шукати якоїсь ради.

Пішов Каніджано до голови по розум та й надумав, що треба зробити, і розказав Салабаеттові. Тому сподобалась дотепна порада; знайшовши в себе трохи грошенят та припозичивши дещо в Каніджана, він налаштував чимало добрих тюків, купив двадцять бочок з-під олії, наповнив їх, а потім повантажив се все на корабель і знов поїхав до Палермо. Дав митникам опис товарів, указав ціну, щоб вони завели до реєстру, а сам склав ті тюки й бочки в комору і сказав, що, поки не прийде решта товарів, він сих займати не буде.

Як почула про те мадонна Янкофйоре, як дізналась, що він привіз товару на дві тисячі або й більше, та і ще мав одержати тисяч, може, на три, то здалося їй, що мало вона з нього видоїла; от і надумала тепер повернути йому п'ятсот флоринів, щоб видурити п'ять тисяч. Послала вона до нього людей, і він, затаївши хитрощі, прийшов до неї. Пані, вдаючи, ніби не знає, що він привіз із собою, зустріла його дуже привітно і спитала:

― Ти не гніваєшся на мене, що я вчасно не повернула тобі грошей?

Салабаетто засміявся і сказав:

― Мадонно, мені воно справді було трохи прикро, бо щодо мене, то я й серце б собі з грудей вийняв, аби вам догодити. То слухайте ж, як я на вас розгнівався: я так щиро й вірно вас люблю, що продав майже всі свої маєтки і привіз сюди товару більше, ніж на дві тисячі флоринів, та ще з заходу прийде всякого краму на три тисячі з надтом; думаю закласти тут власну крамну комору і жити постійно, щоб увесь час бути при вас, бо я такий щасливий вашою любов'ю, що, мабуть, щаслившого над мене в світі немає.

На се мадонна Янкофйоре сказала:

― Бачиш, Салабаетто, всяка твоя удача мене радує, бо я люблю тебе, як свою душу; мені вельми приємно, що ти сюди повернувся і думаєш оселитись у нашому місті: тепер я частіше милуватимуся з тобою. Я хотіла б перепросити тебе, що перед тим, як ти звідси їхав, ти часом бажав прийти до мене й не міг або приходив, а я тебе вітала не так, як годилось, та ще й боргу тобі своєчасно не повернула. Знаєш, тоді була я в такому горі, в такій притузі, що кому таке приключиться, то хоч би як любив, не будеш досить привітним та уважним до коханого. Та ще й на те зваж, як важко жінці добути тисячу золотих флоринів: всяке намагається тебе обдурити, обіцяє й не платить, от мимоволі і сама не дотримуєш слова; через те ж, а не з іншої якої причини, я