Теорія літератури - Соломія Павличко

Філософсько-теоретичні передумови

Структуралізм був спробою нової загальної системи, яка б знову з’єднала світ, що в епоху модернізму зазнав фатального роз’єднання, розпаду, розколу. Філософські системи XX століття у свій спосіб переживали модерністську алієнацію людини від реальності, а також фраґментацію знання на ізольовані дисципліни. Однак сам структуралізм був не дисципліною чи наукою, а лише методологією, котра пропонувала певний вихід з тупика фраґментації і мала певні філософські претензії на об’єктивність та універсальність. Останні передовсім полягали в тому, щоб зробити крок за межі традиційної феноменології та гуманізму. Структуралізм цікавився іманентними відносинами, які існують у мові та у всіх символічних і дискурсивних системах. У широкому сенсі структуралізм був поглядом на реальність, при якому головний акцент ставився не на індивідуальних об’єктах, а на стосунках між ними.

Однією з найвидатніших постатей структуралізму справедливо вважається французький антрополог Клод Леві-Строс. Навіть термін — «структуралізм» належить йому. Саме цей вчений запропонував застосувати методи лінґвістичної структури до вивчення суспільних наук у цілому і до вивчення міфів та ритуалів зокрема. Йому належать визначення понять «структура», «бінарна опозиція», «бриколаж», «міф» та багатьох інших. Однак, окрім чисто методологічних, його праці з етнології та антропології мають політичне значення. В них він атакував міф про універсалізм, поставив під сумнів універсалізм будь-яких політичних правил чи цінностей, а також людей, які їх висунули або вигадали. Він одним з перших західних інтелектуалів поставив запитання про те, чи не були часом так звані універсальні політичні правила та принципи західної цивілізації прикриттям західного етноцентризму, колоніалізму і навіть геноциду. Якщо перевести політичну проблему в рамки філософського дискурсу, то йшлося про владу, вищість центру (Заходу, західної цивілізації) над марґінесом (усім незахідним світом та його культурними традиціями).

Клод Леві-Строс спричинився до головної дискусії з приводу деконструкції навколо опозиції центр — марґінес, а в ширшому сенсі до дискусії про обмеження структуралізму і необхідність перегляду його головних теоретичних засад. У цьому сенсі Леві-Строс був якщо не предтечею, то принаймні стимулом для наступних після структуралізму теоретичних методологій — постструктуралізму і деконструкції.

Опозиція між центром і периферією, між внутрішнім і зовнішнім, за спостереженням Леві-Строса, повторюється в розміщенні селищ різних племен (на островах Тробріан в Індонезії, бадуї у західній частині Яви, віннебаго — племені з району американських Великих Озер та ін). Вона є універсальною, а разом з нею універсальною є і складна система інших опозицій: між сакральним і мирським, сирим і вареним, целібатом і одруженням, чоловічим і жіночим.

Далі Леві-Строс підкреслює, що «обидва члени опозиції обов’язково нерівні з огляду на соціальний або релігійний престиж, а то й на обидва одночасно»[1015].

Аналіз селища племені бороро дещо ускладнює модель. Тут є ті ж самі опозиції центру і периферії, сакрального і мирського, чоловічого і жіночого. Однак Леві-Строс спостерігає, що концентрична дуальність є динамічною, «вона несе в собі приховану троїстість»[1016]. У той час як діаметральна дуальність є самодостатньою.

Отже, Леві-Строс не лише дає визначення структури, йому властиве бажання подивитися в її середину, означити центри її напруги. Крім того, він намагаєтся вийти поза рамки опозиції центр — периферія.

Тому Жак Дерида — французький філософ нового покоління, вже 60-х років, — саме з аналізу текстів і теоретичних побудов Леві-Строса започатковує зовсім нову теоретичну методологію. Це сталося в його славетній доповіді, виголошеній 1966 р. на конференції в Університеті Джона Гопкінса, яка мала назву «Структура, знак і гра у дискурсі гуманітарних наук». (Це також був перший твір Дериди, перекладений на англійську мову, з якого почалася його популярність в Америці.)

Дерида привертає увагу до того факту, що в передмові до праці «Сире і варене» (Le Cru et le cuit, 1964) Леві-Строс намагається вийти поза опозицію розумового та чуттєвого і зосередитися на рівні знаків[1017]. Дерида говорить про саме поняття знак, яке має ту ж саму особливість, що й кожна структура, а саме — опозицію означника і означуваного. Йдеться про дискурс структури загалом.

Далі в цій статті Дерида наводить ще один приклад з Леві-Строса, а саме — приклад опозиції між природою та культурою, яка, на справедливу думку Дериди, пов’язана не лише з етнологією/антропологією, а передовсім з філософією. Як відомо, Леві-Строс пов’язує з природою все, «що є універсальним і спонтанним, що не залежить від жодної окресленої культури чи будь-якої встановленої норми»[1018]. А до культури вчений відносить усе «те, що залежить від системи норм, які керують суспільством…»[1019] Однак Леві-Строс стикається з тим, що Дерида називає «скандалом», тобто з певним знаменником, який є спільним для природи і для культури і таким чином вже не допускає опозиції між ними. Йдеться про заборону інцесту. Вона є універсальною, а відтак може бути дефінійована як явище природи, а також передбачає заборону певних норм чи практик, а отже, становить явище природи.

Таким чином, Дерида демонструє, що ця конкретна опозиція не є універсальною, а відтак не є універсальними й інші опозиції, котрі традиційно вважалися такими. Наступний висновок Дериди: структуралізм вимагає самокритики й критики, або, за словами Дериди, має відбутися крок «поза філософію» (поза центр).

Праця Леві-Строса «Первісний розум» (La Pensee Sauvage, 1962), яку так само згадує Дерида, окрім усього іншого, відома надзвичайно плідною концепцією бриколажу. Леві-Строс протиставляє інженера і бриколера, хоча, на думку Дериди, ця опозиція так само не витримується Леві-Стросом. Дерида вважає, що інженер є свого роду міфом, що його створив бриколер. Інженер (науковець) — це такий само бриколер, як і міфотворець. Для Дериди, у свою чергу, «кожен дискурс є бриколажем»[1020]. І в цьому полягає новий статус дискурсу. Найбільш захоплюючим моментом у пошуку нового статусу дискурсу виявляється «твердження про відкидання будь-яких посилань на центр, на суб’єкт, на упривілейований пункт посилання або джерело чи абсолютне arche»[1021]. Далі Дерида зазначає, що тенденцію до такого децентрування можна виявити в передмові до останньої книги Леві-Строса «Сире і варене».

Революційні положення згадуваної передмови полягають у тому, що Леві-Строс відмовляється від міфу бороро як від референційного міфу. Жоден міф не може претендувати на привілейовану позицію. Крім того, Леві-Строс зазначає з приводу того ж таки міфу бороро, що він не є монолітним і не має абсолютного джерела. «Дискурс такої нецентрованої структури, як міф, не може мати абсолютного суб’єкта чи абсолютного центру»