Мистецтво і життя. Збірник - Андре Моруа
Цей оригінальний нарис порушує дві проблеми: чи не був сам Руссо «щирим брехуном» і чи можлива абсолютна щирість?
Чи не належав сам письменник до породи тих «щирих брехунів», які, говорячи нам про свої недоліки, показують тільки ті, що можна простити? Руссо відповів на це: «Ви не знайдете людини, яка б насмілилася сказати, що вона щиріша за мене!» І тут він має рацію. Бо повна щирість передбачає, що людина може спостерігати себе об’єктивно, наче якусь річ. Але нічого не зробиш, коли самий спостерігаючий розум подекуди деформований. Письменник, розповідаючи про своє минуле, покладається на пам’ять, яка, наче актор і казуїст, сама робить перший відбір. Особливого значення письменник надає тим епізодам, про які він зберіг яскраві спогади, нехтуючи — несвідомо — багатьма годинами, коли він жив звичайним життям.
Письменник, який пише сповідь, гадає, що воскрешає своє минуле; насправді ж він пише про те, яким стало це минуле сьогодні. Фуше[48] на схилі віку, згадуючи роки революції, починав так: «Робесп’єр якось сказав мені: «Герцог Отрантський…» Фуше чесно забув, що він тоді ще не був герцогом. Так пізніші події проливають інше світло на минулі. Незмінна потреба бути в злагоді з самим собою спонукає нас шукати мотиви для виправдання вчинків, які свого часу залежали від випадку, поганого травлення, тону співбесідника. Нам здається, що ми пам’ятаємо деякі випадки з нашого дитинства; насправді ж ми пам’ятаємо тільки те, що нам розповідали про них.
Кожній людині властиво іноді прикидатися. Ми граємо ту чи іншу роль не тільки для інших, а й для себе. Ми почуваємо справжню потребу встановити відповідність між «я» вигаданим і справжнім, яке штовхає нас на ті чи інші дії, чужі нашому інстинкту. Вся наша мораль грунтується на другій, стабільнішій природі людини. Кожна людська особистість є, по суті, поєднанням різних характерів. Правдивий письменник повинен був би висвітлити їх усі, проте ці характери протилежні, і письменники роблять це дуже неохоче. Стендаль чітко показав нам у своїх героїв і у власному «Щоденнику» змішання безглуздя і логіки, проте така непослідовність частіше зустрічається в літературі, ніж у житті. Що було б з мистецтвом, коли б воно не привносило в природу більшого порядку, ніж у ній є?
Вірно кажуть, що сповідь — це завжди роман. Коли мемуарист чесний, то факти, про які він пише, відповідають історичній правді тою мірою, наскільки йому дозволяють пам’ять і його власна інтерпретація цих фактів. А почуття завжди вигадані. «Сповідь» Руссо — кращий шахрайський роман. Усі романтичні елементи запозичені Руссо: юнак, полишений на самого себе; велика різноманітність ситуацій, характерів і місць; любовні авантюри і подорожі; поступове пізнання молодою людиною світського товариства, якого вона до сорока років майже зовсім уникала. Усе це ми знаходимо в сентиментальному романі «Жіль Блаз»[49], і цим не нехтував Руссо.
Дивне бажання письменника, щоб зображення згаслих почуттів було правдивішим за опис подій. «Я можу випустити факти, щось поміняти місцями, помилитися у датах, але я не маю права обманюватися ні в тому, що я сам відчув, ні в тому, до чого привели мої почуття, — ось про що йдеться в принципі. Єдина мета моєї сповіді — детально ознайомити читача з моїм внутрішнім світом за всіх обставин мого життя…» Це передбачає, що людина може обмежитися знанням свого внутрішнього світу, відірваного від зовнішнього, і що думка не завжди є перцепцією. Цьому я абсолютно не вірю. Руссо був правдивим не у своїх дослідженнях совісті, а у викладі фактів, до яких ставився з такою зневагою.
Знання самого себе було б цілком можливим, коли б людський розум був досить об’єктивним, щоб людина, говорячи про свої почуття, ураховувала й інші дані: своє походження, дитинство, становище у суспільстві, вкорінені передсуди, свій організм і межу фізичних можливостей, обставини, що викликають у людини опір і бажання прихильності, епоху, в яку вона живе, захоплення, марновірства свого часу. І чи не є глибоке знання самого себе пізнанням світу?
Чи можна жалкувати, що Руссо і його наслідувачі насмілювались проповідувати те, що знає кожна людина і повинна знати кожна жінка? Це лицемірство — вихваляти щирість, коли вона замовчує істотне, і обурюватись, коли людину показано такою, якою вона є. У сексуальній щирості є свій привабливий бік — асоціативно вона викликає співчуття читача і почуття братерства, яке приносить йому втіху. Знайшовши в іншої людини, і до того ж великої, ті самі бажання, а іноді й аномалії, властиві й читачеві або які спокушають його, він проймається довір’ям до самого себе, і його загальмованість зникає. Таким є виграш для нього. Проте тут є небезпека. Змушувати цілу епоху жити в атмосфері чуттєвості шкідливо. Часи цинізму були завжди й часами занепаду. Рим Геліогабала змушував шкодувати за Римом Катона[50]. Надмірна цнота може спричинитися до болісної пригніченості духу; розбещеність приводить до одержимості.
Однак ті, хто з запалом віддається коханню, зовсім не належать до тих, хто багато говорить про нього. Руссо багато балакав про любов і цим дратував своїх друзів, яким проповідував доброчесність, аж ніяк не намагаючись її доводити на практиці. Щоб зрозуміти причину жорстокої неприязні суспільства і обох церков до Руссо, слід згадати філософію, яка стала несподівано модною 1750 року. Руссо покорив Париж, як освічений громадянин, друг доброчесності, ворог сумнівних розваг, ворог Цивілізації. Але цей противник театру поставив оперу при дворі[51]. Цей гордий республіканець прийняв від мадам Помпадур п’ятдесят луїдорів, цей апостол освяченого шлюбом кохання вступив у зв’язок з юною дівчиною, спокусивши її, цей автор славнозвісного трактату про виховання[52] примістив усіх своїх дітей у притулок для підкидьків або, в усякому разі, похвалявся цим. Усе це дало міцну зброю в руки його ворогів.
Так, у Руссо були вороги, і вся друга частина «Сповіді» є спробою захиститися від їхніх наклепів. Шість перших книжок, створених в Англії, у Вутоні, і доведених до 1741 року, розповідають про щасливі учнівські роки Руссо. Останні шість книжок написані з перервою у два роки, з 1768 по
