Теорія літератури - Соломія Павличко
Thus Ivano-Frankivsk/Stanyslaviv has reappeared recently on the map of Ukrainian literature. Possibly the most interesting and promising contemporary writers, represented here by Yuri Izdryk and Taras Prokhasko (in fact the group includes significantly more names), have emerged in this city. These authors do not record life, but model it, conceptualizing and ruining narrative at the same time as they ruin other fundamentals and truths. For them, nonetheless, the problems of the genre with which they are experimenting and of their own identity and their place in Central European culture are still unresolved. They have chosen a Central European identity. All that remains is for them to win recognition from this culture, and this is gradually happening, especially through translations of these authors into Polish or German.
As always, there are figures who stand apart and do not belong to any groups or trends. The most sarcastic humour, the most brilliant narrative, and an inexhaustible quantity of plots are being produced in the nineties by Bohdan Zholdak from Kyiv and Yuri Vynnychuk from Lviv. Both began writing in the seventies, both managed to survive the period of writing for the drawer and to come out, it seems, completely undamaged. This is a wonder in itself, for non-publication or its threat broke many writers. Zholdak and Vynnychuk were among the first of those who broke norms and canons themselves, touched on forbidden themes, and introduced a new language.
Language merits a separate comment. It has changed radically in the last decade, that is, the language of literature has come closer to the language of life than ever before. This means that it has integrated dialects, slangs, «surzhyks»: the Russian-Ukrainian creole in the east, which is a sign of political and social processes and cataclysms, and the entirely different, «noble» Galician dialect, which does not have the aggressivity of a surzhyk, in the west, with its numerous and now entirely organic Polish and German elements. The expansion of the latter barbarisms is pleasant and unthreatening, while the Russian-Ukrainian creole of eastern Ukraine has the destructive power of its bearers. Surzhyk is no longer just a language, but a state of tangled, dark consciousness that interests writers of a naturalistic-realistic orientation in the first place. No wonder that stream of consciousness (of a Faulknerian sooner than a Joycean order) is one of the most widespread fictional devices today.
«As never before» — these are the words used most frequently to characterize contemporary Ukraine as well as its literature. Indeed, Ukrainian life is, as never before, dramatic, dynamic, multifaceted, and creatively and intellectually stimulating. The atmosphere of liberty and constant change that has lasted for years now is inebriating as never before. Ukrainian writers, as never before, have something to talk about. The stories they tell are, as never before, interesting and captivating, terrible and funny I hope that they will be interesting for the English-language reader as well, as a new piece in the mosaic of contemporary literature.
1998
Насильство як метафора (Дискурс насильства в українській літературі)
Наталя Вітренко, кандидат у президенти України на президентських виборах 1999 р., не раз зазначала, що всіх реформаторів варто заслати на уранові копальні. За останніми опитуваннями, вона користується підтримкою 27 % населення. Українська інтеліґенція, зокрема письменники, шоковані такими твердженнями популярної політичної постаті. Однак вони не завжди помічають, що характерна для Вітренко риторика насильства та нетолерантності домінує і в багатьох текстах та критичних дискурсах сучасної української літератури.
Розвиток української культури, і особливо літератури, в період після отримання країною незалежності позначений суперечливістю. Колосальний оптимізм, породжений отриманням незалежності в 1991 р., поєднується з глибокою духовною кризою. Ніхто так не прагнув незалежності, як письменники. Однак сьогодні література втратила свою політичну й моральну роль. Письменники старшого покоління розгублені, деякі навіть перестали писати. Представники так званого молодого покоління поглинуті депресією, песимізмом і сприймають світ як ґротескне дійство.
«Молоді» з минулого успадкували почуття непевності, вторинності й страху. Найновіша література прагне розрахуватися з минулим. Розрахунок часто виявляється у формулах помсти. Саме помста часто визначає твори таких відмінних письменників, як Юрій Андрухович та Євген Пашковський. Життя на руїнах тюрми породжує дискурс насильства та жорстокості. Особливо це характерно для оповідань про армію та війну в Афганістані, які стали помітним явищем в літературі 90-х років. (Тут варто відзначити Олеся Ульяненка, ветерана афганської війни, оповідання якого на теми цієї війни вражають зображенням людської дикості.) Брутальність військового життя співзвучна брутальності пострадянського буття загалом. Це життя без любові, без почуттів, пронизане взаємним насильством статей, в якому чоловіки ґвалтують жінок, а жінки — чоловіків (ілюстрацією останнього може бути оповідання Богдана Жолдака, в якому жіноча баскетбольна команда колективно ґвалтує свого тренера), в якому проституція, зрада, цинізм стали нормою людських стосунків. Особливо брутально трактується сексуальність. У прозі письменників-чоловіків ненависть до світу, історії та себе самих символічно втілюється в ненависті до жінки або в метафорі «відьми». Жіночий погляд на життя, мабуть, позбавлений такої брутальності, хоча не менш песимістичний і трагічний.
Багато критиків і навіть письменників пояснюють розгул насильства в
