Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

дивуватися, як їй досі не улягли коли не історики філософії, то бодай белетристи. В кожному разі, є всі підстави підозрювати, що це «очаровательное школьничество» мало бути своєрідною версією описаної у В. Гюґо бесіди Ґовена з Сімурденом про «республіку меча» і «республіку духа», і якщо в політичній історії надовго перемогла перша, то це ще далеко не привід, щоб викреслювати другу з історії культури.

424

Цит. за: Мельник-Антонович К. Матеріали до біографії В. Б. Антоновича // Україна. — 1928. — Кн. 6. — С. 60.

425

Цит. за: Scaglione A. Knights at Court: Courtliness, Chivalry, & Courtesy From Ottonian Empire To The Italian Renaissance. — P. 188—204. Варто зазначити, що з своєї етичної номенклатури Данте викинув цілу низку «старих», середньовічних лицарських чеснот — як мілітарних, так і «придворних», куртуазних (з цих останніх залишив тільки temperanza — поміркованість у їжі, mansuetudine — стримування гніву, veritade — уникання похвальби, та eutrapelia — дотепність). Відтак дантівський список можна розглядати як найавторитетніший моральний кодекс Нового часу — етичний норматив для лицаря вже не «по зброї, а по духу».

426

Тут нотабене, заввагою на майбутнє: ніяке ґрунтовніше дослідження козацько-лицарських витоків українського народництва неможливе без кваліфікованої історико-антропологічної студії над поняттям «слави» у Т. Шевченка. Саме в цьому пункті відбувається перехід від пізньосередньовічної magnanimitade, бойової доблести тамплієрсько-госпітальєрсько-мальтійсько-запорозького зразка (NB: не забуваймо, що самі запорожці вважали себе спадкоємцями лицарів Мальтійського ордену!), яка в останніх поколіннях козацької старшини вже деґрадувала була до заслуги перед сюзереном (і в кінці й спричинила масовий гін двох поколінь малоросійських паничів у Петербург «по славу», як вони її розуміли!), — до того розуміння «слави» як особистої національної гідности, яке в повному вираженні знаходимо у Лесі Українки («Пророк», «Оргія» та ін.) і яке в радянський період склало один із головних каменів спотикання між українською літературою та її імперським замовником. Це занадто масштабна тема, щоб я могла претендувати тут на її висвітлення, — трохи далі вкажу ще на деякі параметри «слави» у Лесі Українки, але сповна оцінити їхній антиколоніальний пафос можна тільки в ширшому діахронному контексті, а саме ним-то ми й не володіємо. Логіка переємства тут вимальовується більш-менш така: 1) запорозький лицарський кодекс («над усе честь і слава, войськовая справа») — 2) «слава» у Шевченка — 3) «слава»/«ганьба» у Лесі Українки — 4) «неслава» у неокласиків, «пражан» і (останнім відгомоном) шістдесятників (В. Стуса, І. Калинця), після яких цей мотив у нашій культурі більше не відновлювався. Поки такого наскрізного погляду не вироблено, будемо й далі вимушено описувати частини попереду цілого — «дерева без лісу».

427

Не виключаю, що цей припис може мати й складнішу імплікацію: норматив проголошення істини (коли «замовчувати» її є «ділом гріховним»!) притаманний переважно релігійним орденам доби Реформації, — а ця остання, як відомо, настільки глибоко вплинула на українську духовну культуру, що «попри те, що і католицька і православна церкви вороже ставилися до реформаторів, на початку 17 століття чимало їх здобутків уже ввійшло в масову свідомість» (Нічик В. Києво-Могилянська академія і німецька культура. — К.: Укр. центр духовної культури, 2001. — С. 53).

428

Див. про це: Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2004; там-таки читач знайде й докладну бібліографію з цього питання.

429

Про формування середньовічного концепту «священної війни» (bellum sacrum), культу «воєнних святих» (в українській версії трійця дещо модифікувалася — місце св. Юрія поруч із Пречистою Дівою та архістратигом Михаїлом зайняв Микола Чудотворець як «покровитель мореплавців», див.: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т 1. — С. 298—299) та остаточного образу лицаря як «святого воїна», Докладніше див.: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. — С. 320—338.

430

М. Драгоманов навіть вважав був, що саме етнічно різнорідний склад козацької старшини й спричинився до надто швидкої асиміляції цього класу в «малоросійському дворянстві», — «для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей» (Б. Грінченко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — С. 162). Важко сказати, скільки за цим твердженням історичної правди, а скільки неусвідомленого прагнення виправдати асиміляцію своїх особистих предків (уже дід М. Драгоманова, а Лесин прадід, писав своє ім'я на російський лад — «Аким ДрагоманОВ», а батько був хоч і другої руки, однак цілком несогіршим російським літератором, чиї вірші й переклади охоче друкував «Вестник Европы»). Зрештою, те, що, скажімо, М. Коцюбинський походив, як повсякчас підкреслював у автобіографіях, «з давніх українських бояр» (тобто з автохтонної, ще княжої української шляхти, а не з козацької старшини), М. Старицький — взагалі з Рюриковичів, а графство Шептицькі належали до найстаровинніших і найславніших боярських родів Галицької Руси, нітрохи не завадило у свій час ні Коцюбинським та Старицьким русифікуватися, ні Шептицьким полонізуватися, і подібних прикладів можна згадати й більше, тож, либонь, таки не в етнічному походженні тут справа. Нам, уже позбавленим виразних уявлень про аристократичну картину світу, важливо зрозуміти одне: «спадком предків» для української дворянської інтеліґенції XIX ст. була зовсім не етнічна приналежність, не мова і навіть не віра, — а перш за все, лицарський моральний кодекс, в основі якого лежала вірність присязі. Згрубша мовивши, ці люди «присягли» на вірність українському етнічному «народові» так само чесно і без застережень, як їхні предки, в інших історичних обставинах, виходячи з конкретних pro і contra своєї доби, присягали іншому «суверенові» — гетьманові, королю або цареві, — і жодної принципової суперечности, «розриву з традицією» предків, у цьому не вбачали.

431

Попович М. В. Нарис історії культури України. — С. 163.

432

Див., напр, Еліас Н. Процес цивілізації. Соціогенетичні і психогенетичні дослідження / Пер. з нім. — К.:  Вид дім «Альтернативи», 2003. — С. 235—246 (розд. «Погляд на життя  рицаря»).

433

Чикаленко Євген. Спогади. — С. 210.

434

Попович М. Нарис історії культури України. — С. 166.

435

Докладніше про конфлікт між  шляхетською й купецькою ментальністю в добу Ренесансу див. у: Scaglione А. Knights at Court: Courtliness, Chivalry, &  Courtesy From Ottonian Empire To The  Italian Renaissance. — P. 212—217. Певні застереження стосуються тільки Італіі — у «волохів», як їх звано в тодішній Україні, «крамаризація» шляхти почалася набагато раніше, і аристократичний моральний кодекс ніколи не був у цьому питанні таким ригористичним, як у Франції, Іспанії і Польщі.

436

Коли Т. Шевченко на виданні «Кобзаря» 1860 р. зазначив, згідно з російським видавничим етикетом, що воно здійснене «коштом Платона Симиренка», ґрантодавець щиро