Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

411

Антонович В. Б. Моя исповедь // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 82.

412

Кирило-Мефодіївське товариство. — Т. 1. — С. 168.

413

Пор. у «Дев'яносто третьому році» В. Гюґо діалог Ґовена з Сімурденом: «Ви хочете обов'язкової для всіх казарми, я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, я мрію про людину-громадянина. <…> Ви засновуєте республіку меча, я хотів би заснувати <…> республіку духа».

414

Попри всю галасливу політичну риторику, історико-культурні витоки Майдану в нас не проаналізовано й досі. Водночас, не можна не визнати, що той «донецький десантник», який спересердя гукав під Кабміном «помаранчевій» юрбі: «Просто вы украинцы, а мы — нет!», інтуїтивно знайшов дуже точну формулу зрізничкування, якої недарма не змогли переважити всі контрарґументи опонентів («Почему же, вот я, например, еврей!» — «А я русская!» і т. д.): хоч яким етнічно й мовно строкатим за своїм складом був Майдан, за «етосом і еросом» (чуттєвістю), кажучи в термінах «Загубленої української людини» М. Шлемкевича, він справді презентував українську націю, — і то власне такою, якою вона була запроектована «братчиками» й старогромадівцями!

415

Характерно, що, за деякими даними, Т. Шевченко (інше, давніше родинне прізвище — Грушівський) і сам мав право на цей титул — не лише життям і творчістю, а й походженням (Грушівські були з козацького стану). «Недарма і Турґенєв, і Полонскій в своїх спогадах про Шевченка ужили слова «козак». Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне,  е л і т а р н и й  відблиск  п р о в і д н о ї  верстви України XVI—XVIII століть» (Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень. — С. 53). Славнозвісний заповіт Григорія Шевченка («синові Тарасові з мого добра нічого не лишаю, з його буде або великий чоловік, або велике ледащо, для його моя спадщина або нічого не значитиме, або нічого не поможе») звичайно трактується в нас ad hominem — як перший засвідчений доказ неординарности малого Тараса, — але є в ньому й інша, «імперсональна» семантика, пов'язана якраз із традиціями транс'європейської «провідної верстви» середньовіччя, — порівняймо чотирма століттями раніше складений заповіт герцоґа Бусіко: «Якщо мої діти будуть чесні й відважні, цього з них буде доволі, якщо ж із них не вийде нічого путящого, то мій спадок буде для них нещастям» (цит. за: Хейзинга Й. Осень средневековья. — С. 78). Такі «дискурсивні збіги» випадковими не бувають. Нашому шевченкознавству, яке стільки років ялозило тему «кріпацької долі» поета, варто б глибше зайнятися історією покріпачення родини Шевченків та відновленням тої «культури переказу», в якій проходило поетове дитинство, — на цьому шляху на нас може чекати ще чимало сюрпризів.

416

Маланюк Є. Там само. — С. 52—53. Історичні підстави для такого погляду безперечно були, і то вельми поважні: на Правобережжі, напр., адміністрація Миколи І списала в селянський стан всю українську шляхту, яка, віками опираючись денаціоналізації, на час розділу Польщі опинилась на марґіналіях польського суспільства. «…Перепис 1897 р. виявив, навіть, цілі села князівського походження, і то неабиякого, а від Рюриковичів та Гедиміновичів. <…> Були це колись пани на всю губу, з гербами, із правами й маєтками, але через те, що вони не відступили від православної віри й українства не зрікалися, то все те вони поволі втрачали й остаточно здеґрадували» (М. Славінський. Вказ. праця. — С. 242). В. Петров у своїх спогадах початку 1920-х — хронологічно одному з останніх «соціологічних портретів» українського села перед катастрофою колективізації — засвідчує зацілілий на Київщині від Гетьманщини незмінним не лише побутовий, а й становий устрій: «Мешканці Баришівки писались козаками — номенклатура людности на Полтавщині, успадкована од колишнього поділу на полки!» (Домонтович В. Болотяна Лукроза // Київські неокласики / Упор. В. Агеєва. — К.: Факт, 2003. — С. 294). У кожному разі, нема сумніву, що історія українського села під Російською імперією ще не написана, що за походженням воно зовсім не складало такої однорідної темної «гречкосійської» маси, якою уявляється нам тепер (коли російська інтеліґенція «ходила в народ», села на Наддніпрянщині ще судилися за Литовським Статутом!), і що перші покоління наших «народників» ще цілком могли віднайти в ньому живу козацьку традицію, яка  є д и н а  їх і цікавила.

417

Цит. за: Ульяновський В. Син України… // Антонович В. Б. Моя сповідь. — С. 40.

418

Востаннє в новітній історії — уже напряму, «від першої особи» — цей vox populi озивається в революцію 1917—1920 pp. У недокінченому (сконфіскованому під час арешту) романі Б. Антоненка-Давидовича про тодішню «отаманщину» (події, яким автор був і свідком, і учасником) цю півторастолітню історичну претензію українського села на шляхетство виголошує на фронті перед солдатами агітатор «від українців»: «Ми з діда-прадіда вакурат козаки, ну тільки що нас царі й усяка буржуазія не признавали, а так вроді ти сукин син, мужик і не рипайся… А ми требуємо, щоб тепер, значить, усі були козаки…» — промова, після якої «до української громади тут же записалось півтори сотні душ і між ними десять росіян і один татарин»: цілком-таки «по-запорозьки»! (Див.: Антоненко-Давидович Б. Д. Нащадки прадідів. — К.: Вид. дім «KM Academia», 1998. — С. 124).

419

Драгоманов М. Переднє слово… // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 289.

420

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — Т. 1. — К.: Наук, думка, 1990. — С. 234.

421

Див.: Там само. — С. 163—171. Про комітат як основу середньовічного лицарства — засновану на дружбі й вірності (побратимстві) «закмнену групу з яскраво вираженою ініціаційною структурою і глибоким соціальним сенсом», у якій стратифікація (ватажок — ветерани — новобранці) хоч і передбачає ієрархічні стосунки, є лише однією з функцій «рівности своїх», ширше див.: Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства / Сокр. пер. с итал. — Москва: Просвещение, 1987. — С. 104—147.

422

Парамонов Б. Канал Грибоедова // Парамонов Б. След. — С. 386—387.

423

В історії українсько-російських культурних взаємин XIX ст. є один надзвичайно інтриґуючий сюжет, який давно вартує окремого дослідження. 21.04.1858 р. Шевченко записує в щоденнику: «Из театра зашел к Белозерскому и застал у него К. Д. Кавелина. С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии. И просидели до трех часов утра. Школьничество». Саме К. Д. Кавелін, яким досі на диво мало цікавились шевченкознавці, був «духовним батьком» російського народництва — за словами Б. Парамонова, тим «доленосним чоловіком», котрий «якраз і прищепив російському лібералізмові патерналістську ідеологію» (Цит. праця. — С. 402). Уявити собі, якою могла бути ця «всенощна» бесіда двох лідерів двох народницьких ідеологій —  російського «патерналіста-державника» з нашим «батьком отаманом», — то така велика інтелектуальна спокуса, що лишається хіба