Теорія літератури - Соломія Павличко

самоідентифікація з жінкою), хоча розглянув їх дещо поверхово. Він уникнув глибшого, власне фройдівського розгляду проблеми сексуальності — головного причинного поля всіх учинків і мотивів. Він так само досить мало вживав термінологію та методику психоаналізу. Балей не ризикнув висувати надто сміливі гіпотези й заглиблюватися в дальший пошук причин тих явищ, які цілком правильно окреслив.

Лише по двох роках після виходу цієї книжки на неї відгукнувся короткою (на абзац) рецензією «Літературно-науковий вісник» (кн.10—11 за 1918 р.). Про психоаналіз чи якісь фройдівські теми рецензент і не згадував. Причина такої рецепції — власне, її відсутності — мабуть, полягала в тому, що Балеєва книжка з’явилася в поганий час. Ішла світова війна, журнальне життя завмерло, крім того, відходило старе покоління українських письменників і приходило нове, з новими пріоритетами. Найбільший інтелектуал старого покоління Іван Франко помер 1916 р. Ні в статтях, ні в листах він ніколи не згадував ані Балея, ані Фройда. Відтак розвідка Балея на українській критиці та літературі, по суті, не позначилася. Після першої світової війни як ім’я Балея, так і психоаналітичні підходи зникли з провідних галицьких періодичних видань. Сам він став професором Варшавського університету й зосередився переважно на питаннях логіки та філософії.

2

На радянській Україні після першої світової війни і революції доля психоаналізу була значно драматичнішою: він поступово потрапляв під прес ортодоксального сталінізму. Втім, на початку 20-х років деякі лідери революції виявляли симпатію до психоаналізу. Лев Троцький вважав, що система Фройда є цілком матеріалістичною, зокрема, якщо відкинути сексуальні елементи. Фройд імпонував Троцькому значно більше за Павлова. Перший Голова Раднаркому України Християн Раковський (він перебував на цій посаді від 1919 по 1924 р.) так само виявляв інтерес до фройдизму. Свого часу Раковський студіював медицину у Франції та Швейцарії, 1897 р. захистив докторську дисертацію «Причини злочинності і виродження». (В медицині він, щоправда, майже ніколи не практикував, ставши професійним революціонером.) Троцький, Раковський та деякі інші марксисти, зокрема ті, що мали певні інтелектуальні зацікавлення, своїми позитивними коментарями на адресу Фройда та його науки давали зелене світло перекладачам, науковцям, письменникам, які цікавилися фройдизмом і пробували застосовувати його ідеї. 20-і роки, зокрема їх початок, навіть були позначені модою на Фройда.

Російськомовні професори-медики, колишні учні та прихильники Фройда, і далі, як у попередньому десятилітті, перекладали його твори й популяризували його вчення. Головними центрами російськомовного психоаналізу на початку 20-х років залишалися Одеса та Харків. До Харкова, втікаючи від репресій, переїхали в цей час деякі московські лікарі. На базі психіатричної клініки «Сабурова дача», заснованої ще в кінці XVIII століття, розвинувся серйозний психіатричний центр. Тут лікувався Сосюра; її згадує в одному з оповідань Хвильовий. (І сама «История психоанализа в Украине» в одній зі своїх дедикацій присвячена 200-літтю «Сабурової дачі». Неважко зрозуміти, чому ця книжка вийшла саме в Харкові.)

Між україномовним і російськомовним науковим світом під цю пору відбувається зближення. Це вже не два цілком незалежні світи, які не підозрюють про існування одне одного. Після революції дехто з одеських психоаналітиків, як-от Я. Коган, пише окремі статті українською мовою, або, як А. Халецький, використовує в своїх дослідженнях українську тематику.

Перша у 20-х роках стаття про психоаналіз належала харківському авторові Е. Берглерові. Вона називалася: «Психоаналіз. Суть та значення науки проф. З. Фройда» й була опублікована в харківському ж таки журналі «Червоний шлях» за 1923 р. Стаття не може претендувати на ориґінальне тлумачення психоаналізу, хоча як популярний коментар вона була на свій час в українській науці неперевершеною. Берглерів виклад фройдизму значно вичерпніший за Балеїв. У ньому немає езопової мови. Берглер характеризує головні елементи психоналізу: теорію сексуальності, підсвідомості, неврозів, чітко пояснює головні терміни Фройда і доходить висновку: «Заперечення, які часто ще й досі офіційна медицина протиставляє науці Фройда, полягає на хаосі незнання, небажанні розуміти та дріб’язковому бажанні зменшити значення цієї науки Фройда». Крім того, стверджує: «Ледве чи існує якась галузь історії культури та соціології, яку дійсно можна було б зрозуміти без психоаналізу».

Одна з цікавих, хоч недовготривалих тенденцій початку 20-х років — спроба інтеґрації фройдизму марксизмом. Очевидно, це також пов’язано з симпатією до фройдизму Троцького та деяких його прихильників. 1924 р. в харківському видавництві «Космос» з’являється праця Георгія Маліса «Психоаналіз комунізму», яка стає психоаналітичним обґрунтуванням побудови комунізму. Представники ортодоксальної лінії марксизму жорстоко її розкритикували, і шанс для розвитку марксо-фройдизму було втрачено. (У 60-х роках він з’явиться на Заході: Ерих Фром, Герберт Маркузе.) На жаль, до «Истории психоанализа в Украине» ця праця не ввійшла, хоча згадується в одній зі вступних статей.

Протягом деякого часу в першій половині 20-х років між фройдизмом і марксизмом точилася дискусія. Одні її учасники вважали, що фройдизм може бути плідно засвоєний і застосований марксизмом; їхні опоненти твердили, що фройдизм як ворожа марксизмові течія має дістати гідну відсіч. Дискусія велася на сторінках спеціальних медичних журналів (як-от «Основы психоневрологии»), політичних, партійних видань, а також не оминула головних українських літературних журналів. Серед них «Червоний шлях» і «Життя й революція» доклалися до розвитку критичного дискурсу фройдизму в 20-х роках чи не найбільше.

1926 р. предмет дискусії сформулював Микола Перлін у статті «Фройдизм і марксизм»: «Суперечка зводиться до того, чи можна, будучи марксистом, тобто матеріалістом, визнавати науку Фройда за справжню в яких-небудь частинах, чи марксист повинен відкинути Фройдову науку як реакційне, ідеалістичне побудування, що суперечить з матеріалістичною наукою. Ми не знаємо ні одного марксиста, який приймав би фройдизм безвідмовно, без чималих поправок та доповнень. Уся справа, виходить, є в тому, чи треба його відкинути цілком, чи частину прийняти, використати й розвинути. З авторитетів-марксистів, які вважають за можливе помирити марксизм з фройдизмом, треба назвати насамперед Л. Троцького, К. Радека, потім Рейснера, Фридмана, Залкінда та інших. Навпаки, фройдизм критикують, не зазначаючи ніяких позитивних боків, А. Деборин, Н. Карев, В. Юринець та інші».

Микола Перлін кваліфіковано викладає головні ідеї фройдизму і визначає ті напрями, де між фройдизмом і марксизмом може бути співпраця, а також ті, де вона неможлива. Його особиста критика Фройда, як на 1926 р., іще дуже м’яка. Вона займає не більш як одну сторінку, в той час як виклад ідей Фройда займає близько двадцяти. Головну критику Перлін спрямував проти Фройдових поглядів на мистецтво та релігію. Художній твір, на думку українського критика, формується не з психології його автора, а під впливом соціального оточення (ідеології, класу тощо). Критика походження релігії коротка і плутана, хоча головна думка ясна: якщо релігія — це ідеологія, то її не можна розглядати в рамках термінології «тотему», «інцесту», «Едипового комплексу» тощо. Резюме Перліна: фройдизм корисний