Декамерон - Джованні Боккаччо

що минулої ночі він застав мене в обіймах Ладзаріна, котрого я щиро люблю і з котрим уже не раз ісходилась. Од сього я зроду й не думала одрікатись. Але вам відомо (в тому я цілком певна), що закони мусять бути рівні для всіх і прийматися за згодою тих, на кого вони поширюються. А сей закон б'є тільки по бідолашних жінках, які з природи своєї, на відміну від мужчин, багатьох можуть задовольняти; крім того, як його приймали, то жодна жінка не давала на нього згоди, та ніхто й не питав нашої думки; тим сей закон єсть неправосудний. Якщо ви хочете погубити моє тіло й свою душу, застосувавши сей закон, то робіть, як знаєте; тільки перш ніж оголосите свій рішенець, чиніте мені ласку ― спитайте мого мужа, чи я зроду одмовила йому хоч раз, коли він мене жадав, чи я не належала йому цілковито.

Мессер Рінальдо, не чекаючи питання подести, зразу ж одповів, що дружина й справді на кожне його прохання завжди вволяла всяку його волю.

― А коли так, ― вела далі мадонна Філіппа, ― то я питаю вас, пане подесто: якщо він завжди брав із мене все, що йому було потрібно й любо, то що я мала робити з лишками: собакам викидати, чи що? Чи не краще ж оддати їх шляхетному чоловікові, що любить мене як душу, ніж мають вони гинути намарно?

Послухати в суді сю справу, та ще з такою шляхетною панією, як мадонна Філіппа, зібрались майже всі пратяни. Почувши таке резонне питання, всі зареготалися і гукнули в один голос, що пані не винувата і правду каже. Перш ніж розійтися з синьйорії, городяни, підтримувані подестою, змінили той жорстокий закон, лишивши його в силі тільки про тих жінок, що подружню честь заради грошей ламають. Рінальдо вийшов із суду, як непишний, соромлячись своєї нерозумної витівки, а жінка його, весела й вільна, вернулась додому з славою, немов воскресла з огнища.

Оповідка восьма 

Фреско радить своїй небозі не дивитись у дзеркало, якщо вона не любить, як каже, бачити противних людей

Філостратова оповідка попервах засоромила була трохи молодих слухачок, і на личках у них виступив ніжний рум'янець; та потім почали вони між собою лукаво ззиратися, ледве стримуючись од реготу, дослухали, хихикаючи, ту історію до кінця. Як оповідач замовк, королева веліла казати далі Емілії. Глибоко здихнувши, ніби щойно зо сну прокинулась, вона почала:

― Хорошії мої подруги, тим що я зараз далеко звідціля думкою витала, та все одно мушу коритись королевиному наказові, розкажу я вам одну коротеньку історію, бо на довшу через ту свою задуму не спромоглася ― про дурну й задавакувату дівчину, котру її розумний дядько хотів дотепним жартом на добру путь наставити, хоч вона того не змогла втямити. Так от, жив собі один чоловік на ймення Фреско да Челатіко{226}, і мав він при собі небогу, що її звали пестливо Ческа{227}; то була дівчина гарного личка й гожого стану, хоч і не тієї янгольської вроди, яку ми час від часу між людьми подибуємо; проте вона вважала себе за таку надзвичайну красуню, що гудила раз у раз без усякого розбору всіх чоловіків і жінок і все, що їй на очі наверталось, і вдалася така примхлива, вередлива та перебірлива, що й те їй не так, і се не так, і все їй недогода; до того ж була така бундючна та гордовита, що й для французької принцеси було б занадто. Як іде, було, по вулиці, то од кожного носа верне, такі б то були противні й осоружні всі люди, що їй зустрічались. Не буду говорити про всякі інші примхи її та вереди, скажу лише, що вернулась вона одного дня з міста додому, де був саме її дядько, сіла коло нього та все знай відсапується. От Фреско й питає її.

― А чого се ти, Ческо, так рано додому вернулась? Сьогодні ж свято!

― Тим я вернулась рано, ― одказує манірно дівчина, ― що зроду не думала, що в нашому місті всі чоловіки й жінки такі неприємні та противні, а особливо сьогодні: на кого не гляну ― кожен бридкий як смертельний гріх, і так мені досадно стало, як, мабуть, нікому в світі, на ту погань дивитись, що я мерщій додому вернулась ― цур їм усім!

Фреско, якому те її гордування дуже не подобалось, одповів на те своїй небозі:

― Дитино моя, коли ти й справді, як кажеш, не можеш бачити противних людей, то ніколи не видивляйся в дзеркало, і тобі легше буде на душі.

Та дівчина була пуста, як очеретина, хоч і мала себе за премудрого Соломона, то й не зрозуміла своєю овечою головою, в чім сила дядькового жарту, ще й сказала йому, що інші видивляються, то й вона буде. Як колись була дурною, так і досі зосталась.

Оповідка дев'ята 

Гвідо Кавальканті шпетить позавгорідно кількох флорентійських лицарів, що заскочили його зненацька

Почувши королева, що Емілія одбула свою чергу і вже нікому більш оповідати, опріч неї самої та того, що має постійний привілей говорити останнім, обізвалась до товариства такими словами:

― Ласкавії мої подруги, хоч ви сьогодні вийняли мені з уст дві чи три історійки, що я мала на думці оповідати, проте в мене лишалась у запасі ще одна, в якій фігурує наприкінці таке глибокодумне речення, що рівного йому ми нині, може, й не чули.

Ви, мабуть, добре знаєте, що за старих часів у нашому місті було багато хороших і похвальних звичаїв, які зникли тепер під натиском непомірного грошолюбства, що чимраз більше зростало разом із багатством. Серед тих давніх звичаїв був один такий: у різних кутках Флоренції збирались постійні компанії з певного числа родовитих людей, куди приймались лише такі багатії, що були спроможні робити значні видатки. Сьогодні один, а завтра другий ― кожен у свій день гостив по порядку все своє товариство, запрошуючи на ті учти, крім того, славетних чужинців, коли такі траплялись, та інших поважних громадян. А ще був у них принаймні один такий день на рік, коли вони одягались усі в однакові строї і їздили гуртом по місту та влаштовували різні лицарські ігрища ― найчастіше се бувало в рокові свята або при оказії великої перемоги чи ще якої визначної події.

До числа таких компаній належав і гурт