Теорія літератури - Соломія Павличко

В цьому гумористичному оповіданні автор сміється над гідною, на його думку, сміху любов’ю своїх співвітчизників до вусів. Вуса героя хоч і не описані, але уявляються великими, пишними, козацькими (як він сам каже «не вуса, а вусища»), істинно — українськими.

В українській провінції в першій-другій декаді XIX віку (саме в цей час відбувається дія оповідання. Його початок «Літ сорок назад, а може, й більш, вибрали мене в засідателі…»!)[934] місцеве панство ще надавало перевагу старосвітським вусам перед новочасними бакенбардами імперського чиновника. Варто зазначити, що жоден український письменник цього часу вусів не мав.

Для героя Стороженка вуса — частина його української суті, його identity. Саме тому він не може з ними розстатися. Що вони означають для нього? Підсвідому вірність ідеалам козацької волі, від якої залишилися тільки спогади, одяг та вуса? Сентиментальний спогад про те, що минулося і не вернеться? Спробу формальної компенсації втраченого, демонстрацію своєї інакшості? Форму протесту? Все це там є і очевидно проступає крізь гумор Стороженкового оповідання.

У самого Олекси Стороженка на гладко виголеному обличчі були невеликі плекані вуса, які звужувалися донизу у формі молодого місяця. Вони особливо виділялися на його розумному високочолому обличчі. Ці вуса дещо нового, не старосвітсько-козацького типу. Вуса людини, яка до класичних українських вусів ставиться з іронією, а до української історії, як свідчить хоча б той самий незакінчений «Марко Проклятий», — без замилування, водночас не може собі відмовити в задоволенні мати і культивувати хоч якісь вуса. Вусики Олекси Стороженка і його «Вуси» можна тлумачити як вияв самоіронії.

Як уже згадувалося, перші українські письменники «нового» часу — Іван Котляревський, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, харківські романтики Віктор Забіла, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський — вусів не мали. Вусів, очевидно, не мав Маркіян Шашкевич, від якого не лишилося жодного портрета, та інші члени «Руської трійці» (все ж Європа, католицькі впливи), не мав вусів закарпатський класик Олександр Духнович, географічно ще ближчий до Європи. Правда, мав Юрій Федькович, але тут інша причина — свідомий народник просто не міг обійтися без вусів. Не мав вусів молодий Костомаров романтичного періоду. Не мав вусів студент Академії художеств і учень Брюллова, франт і богемник Тарас Шевченко.

Але про Шевченка окрема розмова в даному контексті. Шевченко не раз змінював свій зовнішній образ. І сам фіксував ці зміни в автопортретах. Найпопулярнішим виявився останній, на якому Шевченко в кожусі, смушковій шапці і з великими народними вусами. Шевченко повернувся з ними із заслання. Це були вуса українського дядька-селянина, і мандрівного бандуриста, і козака, і гайдамаки. Безсумнівно, Шевченко свідомо створив саме такий зовнішній імідж, бажаючи і зовнішньо наблизитися до свого улюбленого ліричного героя — Кобзаря. Це бажання цілком зрозуміле в широкому руслі романтичної культури — такі різні, несумісні діячі романтизму, як Байрон зі своєю аристократичною скорботою і відповідним зовнішнім образом чи Волт Вітмен у незашпиленій сорочці ремісника так само свідомо творили собі образ і лице, сприймаючи його як частину власної творчості.

Саме з Шевченка в українській культурі починається мода, котра поширилася серед літераторів, свідомих своїх просвітницьких і народницьких завдань, на великі, незачесані, кошлаті вуса, які означали певну цілком свідому об’яву власної належності і поглядів. Не випадково портрет Шевченка-кобзаря залишається найбільш тиражованим у наш час, і саме цей портрет став іконою української хати.

Цікаво також, що всі, за винятком вашингтонського, пам’ятники Шевченка мають ці обвислі вуса останнього періоду поетового життя. І популярні в нас кітчеві гіпсові бюсти поета так само відтворюють винятково цей образ. Шевченківські вуса дотепер імітують тисячі національно свідомих українських чоловіків.

Мода на них, отже, збереглася до нашого часу, як збереглося народництво і народолюбство — один з головних напрямків українського інтелектуального життя. Шевченківські вуса можна побачити на велелюдних мітинґах наших днів і навіть на обличчях депутатів опозиції.

Якщо характеризувати всі вуса українських літераторів, то студія вийде надто велика. Отже, сконцентруюся на найважливіших постатях і моментах.

Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, сучасники Шевченка, спочатку вусів не мали. Потім Куліш якийсь час носив півкруглі, але помірної величини вуса, і остаточно в зрілому віці мав вуса і бороду вже нової моди, à lа університетський професор. Відмова Пантелеймона Куліша від вусів явно збігається з його перегляданням власної ідеології.

У 60-х і 70-х роках з’являється нова для українського письменника комбінація «вуса плюс борода», типова для академічного вченого, філософа, різночинця, народника-інтелектуала, соціаліста. Мода, мабуть, прийшла з Німеччини, де літератори першої половини віку не визнавали вусів чи борід. Скоріше, деякі з них полюбляли бакенбарди. В середині віку в Німеччині з’являється плеяда політичних поетів-соціалістів, а також самих соціалістів і матеріалістів, послідовників Фоєрбаха, який, між іншим, мав саме кошлату, довгу і досить химерну бороду з вусами, фасон якої, тобто ідею її повної безладності, пізніше запозичив Карл Маркс. Борода Карла Маркса не була невинною й випадковою, як це може здатися. Філософ і дотепник Герберт Велс мав з цього приводу іншу думку. У своїх нарисах «Росія в імлі» він зауважив, що така борода не виростає сама собою, що її доглядають і пестять, патріархально возносячи над світом, і, нарешті, що своїм позбавленим сенсу достатком вона схожа на «Капітал».

Перефразовуючи Герберта Велса, можна сказати, що українські вуса не виростають самі собою, особливо коли це вуса письменника, національного інтеліґента. Ті автори другої половини XIX століття, котрі присвятили себе зображенню селянського життя і побуту, цілком свідомо культивували таку моду.

Всі українські письменники того часу були з вусами (другий поширений варіант — вуса плюс борода). Вусів не мав тільки Свидницький, але він помер настільки молодим (у 35 років), що, можливо, просто не встиг їх запустити.

Мій можливий опонент може сказати, що вуса і бороди відповідали загальній моді XIX століття. Але мені йдеться в першу чергу про національну моду, саме українські вуса, які відрізняються від гострих, тонких вусів іспанських ідальго чи закручених догори французьких вусів. Німецькі, а також англійські класики XIX століття вусів практично не носили.

Всілякі вуса, а особливо ж українські, у самій своїй формі несуть певний символ і певний закодований сенс. Це — знак, зміст якого не завжди зрозумілий навіть самому носієві вусів.

Якщо говорити про вуса самих письменників, то вони були атрибутом правдивого українського, тобто істинно народного, селянського або козацького. Вони свідчили про зв’язок із минулим, козаччиною в першу чергу, і, таким чином, могли означати, як вуса Шевченка, навіть виклик системі. Це ж саме можна сказати