Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

перемінююсь. Не кажу, та й не сподіваюся, що в мені вже не зосталось нічого такого, чого б не треба було змінювати. Та й дивно, якби не було ще всякого-різного, що належало б чи то притамувати в собі, а чи примножити. Та вже як душа бачить свої хиби, хоч досі й не помічала їх, то хіба це не свідчення того, що вона — на стежці до вдосконалення? Деяких недужих вітають з тим, що вони самі відчули себе недужими. /2/ Отож я хотів би поділитися з тобою тією раптовою своєю переміною: тоді був би впевненіший щодо нашої дружби — справжньої дружби, якої неспроможні порушити ні надія, ні страх, ані корисливість, дружби, з якою люди вмирають, задля якої вмирають. /3/ Назву тобі багатьох, кому бракувало не друга — дружби. А цього не буває, коли душею однаково пориваємось до чеснот. Та й не диво: ми ж тоді знаємо, що все у нас спільне, надто — прикрощі. Не можеш собі уявити, скільки корисного, я сам це помічаю, приносить мені кожен день! — /4/ «Поділись і зі мною, — скажеш, — тим, що ти випробував і визнав таким помічним». — Я ж і сам радий усе перелити в тебе, та й вивчаю щось, власне, для того, аби мати ту приємність — навчити. Ніяке знання — хай і незвичайне, рятівне — мене не втішатиме, якщо ним володітиму тільки для себе. Коли б мудрість давалася лише з тією умовою, щоб я тримав її, мов у клітці, й нікому про неї не говорив, — я б одкинув її. Ні з ким не поділене добро, хоч би яким було воно, радості не приносить.

/5/ Отож перешлю тобі й самі книжки, а щоб ти не трудився, вишукуючи корисне, то зроблю помітки — одразу зможеш приступити до того, що я сам подивляю і схвалюю. І все ж кориснішими, ніж книжки, були б для тебе живий голос і товаришування з розумними людьми. Потрібно бути на місці і самому все побачити, по-перше, тому, що люди більше вірять очам, аніж вухам[43], по-друге, тому, що шлях через настанови — довгий, а через приклади — короткий і надійний. /6/ Клеант не повторив би Зенона, якби тільки слухав його; він же входив у його життя, вникав у потаємне, спостерігав, чи той живе згідно зі своїми настановами. Платон, Аристотель, та й увесь загін філософів, які мали потім розійтися протилежними стежками, більше почерпнули із самих звичаїв Сократа, ніж із його бесід. Метродор, Гермарх і Полієн[44] завдячують своєю знаменитістю не так настановам Епікура, як спільному з ним життю. А втім, закликаю тебе не лише користати, а й допомагати: чимало добра дамо собі навзаєм.

/7/ А тим часом, аби сплатити тобі мій щоденний борг, скажу, чим я нині захопився, читаючи Гекатона. «Запитаєш, — мовив, — чого я домігся? — Я почав бути другом сам собі». Чималого, скажу, домігся: ніколи не буду самотнім. А ще, вір мені, хто став другом собі, той буде другом для всіх інших.

Бувай здоров!

Лист VII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Питаєш, чого варто уникати передусім? Юрби. Тобі ще небезпечно стикатися з нею. Я принаймні не приховую своєї слабості: ніколи не можу повернутися додому, зберігши неторкнутими ті звичаї, які виніс. Дещо з того, що я довів до ладу, розладнується; дещо, чого позбувся, повертається. Як буває з хворими: довга неміч настільки виснажує їх, що й за поріг не ступлять без шкоди для себе, так само й з нами, чиї душі після довгої недуги тільки-но повертаються до здоров’я. /2/ Спілкування з багатьма, — шкідливе. Завжди-бо трапляється хтось такий, хто або напучує нас на якийсь порок, або таки передасть його нам, або непомітно забруднить ним. Отже, що густіша юрба, в яку поринаємо, то більша для нас небезпека. Але ніщо не є таким згубним для добрих звичаїв, як учащати на якісь видовища. Саме тоді разом із приємністю легко прокрадаються в душу й пороки. /3/ Розумієш, що маю на увазі? Повертаюся звідти пожадливіший, марнославніший, вибагливіший, навіть жорстокіший і нелюдяніший — побував серед люду.

Випадково я потрапив на обіднє видовище[45], сподіваючись там якоїсь забави, дотепів, розслаблення — того, на чому б могли відпочити очі людей, пересичених виглядом людської крові. Та ба! Милосердям, власне, можна було назвати бої, що відбувались там раніше. Тепер — не до жартів: розпочалася справжня різанина. Жодного прикриття — все тіло оголене для ударів; порух руки — рана. /4/ Цьому видовищу здебільшого надають перевагу над звичайними поєдинками, як і перед улюбленими парами бійців. Ще б пак! Ні шолом, ані щит не протистоять мечеві. Та до чого тут захист? До чого вміння? Все це лиш ненадовго відстрочує смерть. Уранці людей кидають на поталу левам та ведмедям, в обід — глядачам. Вони й нацьковують убивць на тих, які своєю чергою стають убивцями; переможця приберігають лише для наступного вбивства: єдиний вихід для всіх, хто тепер б’ється, — смерть. У хід ідуть вогонь і залізо. Таке-то діється, поки пустує арена… /5/ «Але ж не один із них йшов на грабунок, убив людину». — Ну й що з того? Він убив, він і розплачується тепер. А ти, що ти вчинив, нещасний, щоб дивитись на це?.. «Вбивай, шмагай, пали! Чому так боязко набігає на меч? Чому так нерішуче вбиває? Чому так мляво йде на смерть? Батогом женіть на вістря, хай голими грудьми навзаєм приймають удари!» Перерва у видовищах? — «Хай і в перерві гинуть люди, щоб не було й хвилини, нічим не заповненої!»

Невже не розумієте, що погані приклади обертаються проти тих, хто їх подає? Дякуйте безсмертним богам, що жорстокості вчите того, хто надто тупий до науки. Так. /6/ Од юрби якомога далі повинен перебувати той, чия душа ще надто ніжна й ще не досить цупко тримається добра: легко переходить на бік більшості. Навіть Сократові, Катонові та Лелію[46] неподібний до них люд міг зашкодити в їхній доброзвичайності, а що вже казати про нас? Хоч як гартуємо свою вдачу, а перед такою навалою пороків ледве чи хтось міг би встояти. /7/ Чимало зла тягне за собою один лише приклад чи то марнотратства, чи скупості; спілкування з розбещеним поволі й нас розслаблює і розніжує; багатий сусід роздуває жадобу; пороком, наче ржею, пройметься від лихого товариша