Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами - Юрій Ігорович Андрухович

А: — Але знаєш, це дуже важливо — пам’ятати про всі ті великі географічні відкриття, в які Англія так рішуче вписалася. Деякі з критиків мого перекладу кажуть, що я занадто вільно поводжуся з оригіналом, коли в монолозі Гамлета, скажімо, говорю про смерть як про «країну з інших географій». Бо в оригіналі вона всього лиш «undiscovered country», тобто «недосліджена (невивчена) країна». Але мені здається, що саме в тому місці така надінтерпретація з «іншими географіями» цілком доречна. З огляду хоча б на ті ж великі географічні відкриття передшекспірівської доби.

— Незвично, але добре, свіжо.

А: — От тобі відразу контекст: усі ті каравели, шхуни, бриґи, конкістадори, флібустьєри й так далі.

Б: — А не хочете пива? Бо щось геть у горлі пересохло. Подумалося раптом: для загальної драматургії цієї книжки було б добре, якби вона почалася з того, що я йду за пивом, диктофон увімкнутий, ви собі розмовляєте, а мене все нема й нема, і ви тільки час від часу згадуєте: «Де той наш Ґодо?», — і так наговорюєте цілу книжку. Але аж такого щастя вам не буде, бо я бігом, туди й назад.

А: — Ще пару слів, щоб цей розділ, шекспірівський, закрити. Про переклад «Ромео і Джульєтти». Це вже не було чиєсь замовлення, а моя власна, так би мовити, добра воля. Бо я побачив, що мій «Гамлет» багатьох переконав, що це все-таки перекладацький успіх. Тобто більше успіх, ніж невдача. І мені захотілось якоїсь такої дилогії, де була би ще одна Шекспірова п’єса. Й без довгих вагань я вибрав «Ромео і Джульєтту». Хоча з першорядних є ще «Король Лір», є «Макбет»…

— То це ще нас чекає?

А: — Ні, поки що, думаю, ні. Тим часом я цілком несподівано переклав щось зовсім інше — «Дванадцяту ніч». Це комедія, і, треба визнати, набагато простіший твір. Я б за неї не брався, якби не чергове замовлення з чергового театру. Ну, але запитання твоє було в тому, як я дійшов до ідеї перекладати «Гамлета». Перепрошую за таку довгу тираду у відповідь.

— А як ти сприйняв критику перекладу «Гамлета»? Негативну критику, маю на увазі.

А: — Та її, здається, не дуже й було. Втім, я не особливо стежу. Була якась там, здається, нищівна доволі стаття на «Літакценті», зібрала під собою купу коментів, у яких підтримували автора статті…

— І ти уважно читаєш такі речі, з коментарями?

А: — Я її взагалі з великим запізненням побачив. Вона вийшла десь ще тоді, коли тільки-но переклад з’явився книжкою, а показали мені це десь пару місяців тому, до того часу я не знав про її існування. Але фактично вона, ця стаття, написана дуже переконливо, тобто зі знанням, звичайно, шекспірівського тексту. Хоч якби мати текст перед собою і присвятити тому аналізу якийсь окремий семінар, то можу поклястися, що за кожним із зауважень, за кожним пунктом звинувачення цього критика я мав би абсолютно переконливі власні аргументи. Шкода, що такий семінар не має шансів відбутися.

— Це в тобі говорить кандидат філологічних наук?

А: — І, зокрема, він. Але часом, уже не маючи особливо за що чіплятися, той критик закидає мені, наприклад, використання слова «зарізяка», мовляв, «для чого ці архаїзми, це XIX сторіччя української мови?». Перепрошую, «зарізяка» — архаїзм? Як на мене, дуже смачне сучасне слово. Його чомусь нервує «зарізяка», чи «хлопака», чи «гуляка». На його філологічне відчуття, це слово десь у контексті якогось Гулака-Артемовського…

— Радше, Старицького.

А: — Чи Старицького, так.

— А от і Сашко. Розкажи тепер, як ти йшов до перекладу.

Б: — Поетапно. Хоча зовні виглядає, що випадково. Ну, це відомий феномен. Коли хтось не розуміє логіки того, що бачить у житті чи в літературі, то називає закономірність випадковістю. А було так, що ми з Юрком на початку 2000-х узялися робити часопис «Потяг76». І десь під час презентацій я познайомився з двома доленосними жінками — Олею Гнатюк і Боґумілою Бердиховською. І вони нібито не змовляючись почали мене дуже суґестивно розпитувати, чому я не їду до Польщі. Я їх трохи повідшивав для куртуазності, а восени 2004 року заповнив аплікаційну форму на стипендію Gaude Polonia. І в лютому 2005-го поїхав на півроку до Варшави. Ми з Юрком вирішили зробити окреме число «Потяга», присвячене польській літературі. Я туди поїхав як редактор, бо перекладачів і без мене на тій стипендії ніколи не бракує, а до того ще була така дрібниця, що польської мови я тоді не знав. Тобто я це бачив так, що відберу зо два десятки польських авторів і попрошу знайомих перекладачів то все перекласти. Так воно й робилося. Але за півроку в середовищі я вже й сам трохи вивчив мову, і ясно, що виникла спокуса. Що це, думаю, всі довкола перекладають, лиш я один сиджу як сирота. Чому б і мені не поперекладати?

А: — Або чому б і собі гонорар не розмітити. А то все тільки іншим…

Б: — І це також, хоч на гонорари ті, як пам’ятаєш, ми самі мусили жебрати. Так я переклав фрагмент роману Єжи Пільха «Pod Mocnym Aniołem». Дотепер не знаю, як передати цю назву українською. Йдеться про те, що хтось «під мухою», п’яний. Але й сам ангел там дуже важливий для алкогольного апокаліпсису і стилізації під Вєнічку Єрофеєва.

А: — А як називався той уривок?

Б: — Так і залишився — «Під міцним ангелом». Але це був власне уривок у часописі