Відлуння золотого віку - Солон
V, 81
Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане:
Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень.[58]
VI, 48
«Славно!», Помпонію, плещуть тобі, але красномовний,
Визнати мусиш, не ти — твій для лестивих обід.
VII, 3
Я не дарую тобі книжечок своїх, Понтіліане,
Знаєш чому? Щоб мені не дарував ти своїх.[59]
VII, 9
Вже шістдесятку прожив Касцеллій, мовити здібний,
От лиш не знати, коли стане промовистим він.
VII, 16
Ні мідяка в гаманці… Доведеться твої подарунки,
Регуле, збути тобі. Ну то купив би ти щось?[60]
VII, 19
Дерева цей ось шматок (для тебе — просто непотріб) —
Першим незнану колись перепливав далину,
Й ні Кіанеї, скелі морські, його не строщили,
Ні, у негоду жахні, Скіфського моря вали.
А доконали — літа, і все ж цей уламок — то більша
Святість, аніж те нове, ще непобите, судно.[61]
IX, 5
Пáвло, за Пріска заміж кортить? Видать, не дурна ти.
Тільки ж не квапиться Пріск: видно, й він не дурний.
IX, 45
Під Ведмедицею щойно лиш ти воював, Марцелліне,
Зносив повільну ходу ґетського неба зірок,
А незабаром — казкові хребти, Прометеєву скелю
Зможеш, дійшовши туди, сам, наяву, озирать!
А як почуєш луну — сивочолого скрики героя —
Скажеш: «І скелю саму твердістю він поборов!»
Ще ж і таке додаси: «Хто муки такі перейти міг —
Той собі й право здобув — виліпить плем’я людське».[62]
IX, 70
З болем мовив колись «О часи! О звичаї!» Туллій[63],
Як Катіліна до чвар, до братовбивства схиляв.
Як із мечами — тесть і зять[64] пішли проти себе,
Й кров'ю співгромадян сумно спливала земля.
Що ж і тепер «О часи! О звичаї!» мовиш ти? Що ж то
Не до вподоби тобі, Цеціліане, тепер?..
Ні тут шаленства мечів, ні вождів сліпої нестями —
Спокоєм, миром тепер насолодитись пора.
То не від наших звичаїв, ні, часи поганіють —
То від твоїх же — тобі пахнуть погано часи.
IX, 78
Сім схоронивши мужів, віддалась, Піцентіне, за тебе
Ґалла: до вмерлих піти, певно, не терпиться їй.[65]
IX, 80
Геллій, голодний бідняк, оженивсь на старій, та багатій:
Геллій пасеться тепер, можна сказать, на жоні.
IX, 83
Між незвичайних, Цезарю[66], див твоєї арени, —
Давні на розкіш таку не розщедрились вожді, —
Сито очам, але вуха тобі зобов’язані більше:
Хто декламатором[67] був, той уже нині — глядач.
X, 8
Павлі заміж за мене кортить, та женитись на Павлі
Я не бажаю: стара. Старша була б — захотів[68].
X, 27
В день уродúн свій гостиш, весь сенат, Діодоре, у себе,
Рідко де й вершник такий, щоб не запрошений був.
Тридцять сестерціїв кожному ще — в додачу від тебе,
От лише знатним тебе все ще ніхто не назвав.[69]
X, 31
Вчора ти, Калліодоре, продав раба за дванадцять
Тисяч: хотів хоча раз сісти за царський обід.
А пообідав — зле, хоч барбун, що його за чотири
Фунти купив ти, вінцем був між наїдків усіх.
Хочеться крикнути: «Гей! Та це ж, потворо, не рибу —
Це ж ти людину живцем, людиноїде, їси!»[70]
X, 39
Лесбіє, кажеш, народжена ти за консула Брута?
Брешеш. За Нуми-царя? В очі нам брешеш і тут.
Хто б докопатись хотів, якого ти все-таки віку, —
Визнати б мусив: тебе — з глини зліпив Прометей.[71]
X, 59
Вірш мій сторінку зайняв — її ти перегортаєш,
Видно, коротше, а не — краще тобі до смаку[72].
Маєш усе на столі — розмаїття страв усіляких,
Тільки ж, ласуне, тебе ласощі ваблять одні.
Я б не хотів, щоб моїм читачем був ласун вередливий, —
Хочу такого, хто хліб ставить над ласощі всі.
X, 96
Дивно, Авіте[73], тобі, що про дальній край я так часто
Згадую, хоч сивини в місті латинськім дожив? —
Золотоносний Таг і рідний Салон[74] мене кличуть
І, серед нивок худих, дім наш, таки не худий.
Той мені край до душі, де скромні статки дарують
Щастя, де коштом малим можна й порозкошувать.
Тут споживаєш, там — з ниви живеш[75]: тут ледве що тліє
Вогнище[76]; там же воно — весело палахкотить.
Тут і за голод — плати, оббере тебе й ринок до решти,
[10] Там, що з городця збереш, — матимеш те й на столі.
Тут — ти чотири тоги зітреш за одне лишень літо,
Чотири осені — там тогу одну лиш ношу.
От і годи владарям, коли дружба тутешня не може
Дати, Авіте, того, що дає рідний наш край.
XI, 64
Фавсте, не знаю, про що ти жінкам багатьом усе пишеш,
Знаю зате: ні одна, Фавсте, не пише тобі.
XI, 101
Як ти Таїду, худеньку таку, міг побачити, Флакку?
Видно, такий в тебе хист: бачити навіть ніщо.
XI, 103
Вдачею, словом такий уже ти, Сафронію[77], чистий,
Що, далебі, невтямки, як же то батьком ти став.
XII, 23
Леліє, зуби й волосся собі (й не сором?) купуєш.
Як же з очима, скажи? Може, і їх продають?
XII, 33
Геть всі сади розпродав Лабієн, щоб рабів накупити, —
З фіґою серед рабів нині лишивсь Лабієн.[78]
XII, 56
З десять разів ти на рік, бува, й частіше хворієш,
Та не тобі через це — нам, Поліхарме, біда:
Тільки-но з ліжка — й друзів уже з дарами чекаєш.
Сором май! Раз захворій, щоб не хворіти уже![79]
XII, 92
Часто ти ставиш питання мені, яким себе, Пріску,
Бачу, якби в один день сильним, багатим я став.
Та хіба можна, скажи, поведінку
