Витязь у тигровій шкурі - Шота Руставелі

Для красуня вбити лева, як для лева - вбити кіз.

Лицар рушив звідти. Слалась перед ним стара дорога,

Де за хащами долина починалася розлога.

Автанділ дививсь на левня, заховавшись якомога,

І казав: «Чудесно справу розв'язала ласка бога.

Чи господь ласкавий міг би ліпшу ще створить нагоду?

Полоню я діву й змушу все життя їх з віку, з роду

Розказати, а натомість і свою повім пригоду.

Так і битви з ним уникну, й подолаю перешкоду».

Злізши з дерева, коня він одв'язав і з'їхав з кручі

До печери. Навстіж двері розчинилися рипучі,

Звідти виринула діва, сльози ронячи пекучі,

Бо гадала, що вернувся той красунь, кристал сліпучий.

Як узріла незнайомця, заметалась, скільки сил,

І побігла, щоб сховатись десь поміж дерев і брил.

Та схопив, немов куріпку, тую діву Автанділ,

Тільки лементом дівочим залунав охресний діл.

Але діва не скорилась,- люттю зір її пала.

Затремтіла, мов куріпка в гострих пазурах орла,

Все якогось Таріела звала, руки простягла.

Автанділ уклінно клявся, що не вчинить діві зла.

«Я - людина, син Адама,- він казав їй,- помовчи!

Бачив я бліді фіалки і троянду у плачі,

Розкажи мені про того, з хутром тигра на плечі.

Лиха я не заподію! Не виснажуйсь кричачи».

Діва мовила розважно, хоч і сліз ще є сліди:

«Як шаленець ти - отямся, не шалений - відійди!

Просиш розказать причину горя нашого й біди?

Ні, на розповідь одверту не надійся і не жди».

Так сказала: «Нащо, левню, ці благання шлеш мені?

Є діла, що їх не спише і перо, й слова земні. «Розкажи»

– ти раз промовиш, відповім сто раз я:

«Ні!» Ліпший сміх, ніж плач, та нині я волію дні сумні».

«Ти не знаєш, діво, скільки я зазнав пригод і бід,

Як я, витязя шукавши, обійшов даремно світ.

От знайшов тебе! І хоч би я тобі навіки збрид,

Не пущу, аж доки правди не розкажеш ти як слід».

Діва мовить: «Де ти взявся? Хто ж бо я і хто ж бо ти?

Відійшло від мене сонце і не може помогти!

Відповім тобі я просто - нащо мову цю тягти? -

Що б не діяв ти зі мною, не доб'єшся до мети!»

Знову він її благає, зарошає слізьми вії,

Та, нічого не добившись, знемагає в безнадії.

Очі враз стають криваві, серце прагне злої дії,-

Він схопив ЇЇ за коси і ножа притис до шиї.

Крикнув їй: «Тебе звільнити? Відпустить тебе у пущу?

О, невже ти прирікаєш на печаль мене ще дужчу?

Я до тебе й не торкнуся, як розкажеш правду сущу,

А як ні,- хай бог карає, та я вб'ю тебе, вмирущу!»

«Ти обрав поганий засіб тайну звідати чудову:

Як не вб'єш мене,- так само далі житиму я знову,

І тоді навіщо маю довірять твоєму слову?

А заб'єш,- як розпитаєш ти померлу, безголову?»

Знову каже: «Звідки й хто ти? Наша бесіда пуста!

Мій живий язик ніколи тайн не викриє спроста!

Вбить мене тебе я змушу - воля це моя і мста.

Розірви ж мене, як нищать непотрібного листа.

Я померти не боюся, хай приходить смерть хутчій,-

Висхнуть сліз тоді потоки, зникне біль тоді тяжкий;

Я ціную світ не більше, аніж висівок одвій!

Як тобі сказати правду? Хто ти, витязю, такий?»

Сам собі промовив витязь: «Не доб'юся так нічого.

Мушу вигадать і вдатись я до засобу нового».

Він її пустив і, сівши, знов ридав, стогнав убого, їй казав:

«Тебе образив - як же жити після цього?»

Хмура дівчина сиділа, безвідрадна і журлива.

Автанділ ридав, не змігши розгадати цього дива;

У саду з троянд рожевих сліз рясних бриніла злива.

Раптом, жаль відчувши в серці, заридала гірко й діва.

Жаль їй витязя сумного, сліз затримати несила,

Хоч і словом не озвалась,- як чужа з чужим, сиділа.

Він примітив, що майнула в серці діви мисль несміла,

І, упавши на коліна, так сказав їй: «Діво мила!

Знаю - ти мені не віриш, хоч тут в розпачі загину:

Я для тебе - зайда, здатний на образу і на кпину.

Я молю тебе: довірся хоч на мить мені єдину,

Адже сказано, що треба сім разів прощать провину.

Заслужив своїм безглуздям я твоє чуття вороже,

Але пожалій міджнура, на кохання зглянься гоже.

Звідки ждать мені помоги, хто, крім тебе, допоможе?

Душу я віддам - людина дати більшого не може».

Тільки дівчина зачула, що він каже про кохання,

То помножився стократно плач її, тяжкі зітхання,-

Не всміхнулась, застогнала, аж здригалася з ридання.

Зглянувсь бог на Автанділа і втолив його бажання.

Думав він: «Від слів любовних як бліднішають рум'янці!

Видно, змушує хтось плакать, завдає жалю цій бранці».

І