Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Оксана Стефанівна Забужко

нашою «південною», бароково-пишною, «еллінською», — й «північною» скупою, для українського ока рішуче пісною й похмурою естетикою («сіреньке небо, сіренькі будні», — бідкався той-таки Мережковський), бо не про те мені йдеться. Куди важливіше, що у своєму протесті проти накидання російського естетичного ідеалу «всім слов'янам» Леся Українка трапляє, як в яблучко, у чи не найслабше місце російської культури: у генетично закладений у ній страх перед красою як перед гріхом, бісівською спокусою («пре-лестью»), у вічно неподоланні російські «ножиці» між «прекрасним» і «добрим», естезисом і етосом, «Шекспіром» і «чобітьми»[790], — те, чого наскрізно панестетична українська свідомість (де навіть у розмовній мові поняття естетичного й етичного ряду таки ж по-еллінському «калокагатійно» не розмежовуються, і моральний вчинок іменується «гарним»!) категорично відмовляється прийняти і вмістити, — тут, справді, «преділ, іже не прейдеши»! У «Боярині» цілий українсько-російський культурний конфлікт починається саме 3 цих «ножиць» — з Оксаниної відрази до естетики московського боярського побуту, його змислової й чуттєвої вбогости: жіночий костюм мусить сливе по-мусульманському («по-татарському») приховувати тіло й обличчя («Чи ми ж туркені?» — жахається Оксана), «шарахван» разить українську шляхтянку насамперед тим, що він «нефоремний» («такий бахматий, / та довгий-довгий, мов попівська ряса! / Аж сумно, як се я його надіну?»), і вона боїться «спротивитися» коханому «в такій одежі», антиеротичний «месідж» якої — умисне приниження жіночої тілесної краси — відчуває цілком правильно. Молодь вищих класів на Москві не «гуляє», не співає й не веселиться («Такого тут і зроду не чували, — / співати по гаях!»), зовсім не знає культури залицяння й флірту (побачення молодят до весілля — це «сором», «не звичай»); і взагалі, головне, чого до розпуки бракує нашій козачці в московському житті (як Гоголеві бракувало і в XIX ст.!), як кисню, без якого вона помирає з душевної задухи («Я гину, в'яну, жити так не можу!»), — то «в е с е л о с т и» (одне з ключових слів у драмі!), тієї розкутої, радісно-святкової — не мережковської «страшної», «на розрив», а творчої, ігрової  с в о б о д и  (sic!) душевних і фізичних сил, що єдина здатна гармонійно сполучити водно «красу» і «благо».

Цієї «веселости» нема ні в жіночому ув'язненні «по теремах», ні в чоловічих (без жіноцтва) бенкетах (їхню атмосферу лаконічно характеризує Степан: «П'ють, п'ють, поки поп'ються, потім звада…»), — одинокою територією дозволеної радости (де заручена «через сваху» бояришня тільки й може здалеку подивитися на свого судженого) залишається церква, і там-то «вигнана в двері», вкоськана й культурно стлумлена чуттєвість найпотворнішим чином помщається за себе, «влізаючи у вікно» у вигляді цілком «світських», тільки невротично здеформованих почувань, — церква, особливо для жінок, це перш за все «вихід на люди», соціальна презентація, і те, що прикро вражає Оксану, — що вони «гріха десь не бояться: в церкві Божій, / замість молитися, людей все гудять» (під час відправи бояринями огуджено було її «чужинський» вигляд — «хохлацький» стрій і незаслонене обличчя), — є з боку «московок» природньою, кажучи по-фройдівськи, компенсацією за все їхнє отупляюче сидіння «по теремах», «не бачачи світу», — тією самою ревнивою заздрістю ущемленого на всякий прояв «внутрішньої свободи» в іншому, що її Мережковський без змін зафіксував і у «святої», на його гадку, російської інтеліґенції, призначеної на визвольну місію (очевидна, знов-таки, рація Лесі Українки: тільки «хто визволиться сам — той буде вільний» [«Осіння казка»], і не заручившись попередньо «внутрішньою свободою», досвідом вільної гри творчих сил в собі самому, годі сподіватися стягти цю свободу «ззовні» «свавільними» засобами, — хай то буде прокушене губернаторське вухо, а чи вбивство імператорської родини).

Так що не в самій різниці естетик тут справа: Леся Українка ніколи не воює з культурами у вузькому сенсі слова[791], — вона воює, як Кассандра, «з богами», а ще точніше — з «Царем Земним», у всіх його модифікаціях. Де красу й «веселість» списано «по диявольському відомству», там нема свободи духа, — а значить, і «церква Божа» стає місцем «гріха» (бо ж без живого духа і «віра тая мертва», як каже в «Адвокатові Мартіані» Аврелія, теж ув'язнена в чотирьох стінах, як і Оксана в московському теремі), — і там-то й починається правдива «бісівщина», уже без жодної «прелести». Іншими словами — «най дьявол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» [11, 142]: щоразу, коли релігія змушує героїв Лесі Українки (Аврелію, Прісціллу, Річарда Айрона…) до вибору між богом і красою, це виявляється облудна, безлюбовна й безблагісна, «безбожна» релігія («релігія лівої руки»), — за всяким, силоміць накинутим людині «смутковим убранням», в остаточному підсумку ховається «дьявол».

Ця, всюди послідовно витримана Українчина логіка є таки, треба визнати, архетипально українська: закорінена і в нашій «веселій» народній релігійності, так сильно забарвленій поганським елементом, і в цілій багатовіковій традиції книжної культури — від «Повісті врем'яних літ», за якою князь Володимир обрав для Русі грецьку віру з-поміж інших саме за критерієм «красоти» і «веселія» (де цього брак, там і віра «недобра», а де найбільше краси, там і «Бог з людьми пробуває»[792]), аж до одухотвореної, «просвітленої» чуттєвости козацького бароко з його всуціль естетизованим кордоцентризмом, «Ісусом прекрасним» (sic!) у серці. З точки зору російської православної догматики така настанова дійсно може подобати на «єресь», і вже цього одного мало б вистачити Лесі Українці, щоби на дух не зносити московського православ'я й заявити йому, і всім «духовбивчим» церквам нараз, устами Річарда Айрона: «Ну, коли так, / То я повік поганином зостанусь, / Хоч би сім раз на день мене хрестили!» (У творчій, а затим і фізичній смерті Гоголя теж прочитується, на метафізичному рівні, «синдром боярині»: Гоголь-бо, на відміну від Річарда Айрона, щиро прагнув у російській церкві «християнином зостатись», всім серцем прийняв ідею «бісівства» краси, вдягнувши в «ясні кармазини» — у «червону свитку»! — диявола, чим і «занапастив», як Степан Оксану, свою «українську душу», так що навіть здійснена ним — цілком у козацько-бароковій традиції — «переґринація» до Єрусалима не змогла її відживити, — то вже було дослівно «я вірю, тільки віра тая мертва», після чого зоставалось, як і Оксані, померти від невідомого діагнозу — «знудившись світом»[793].)

Тут нотабене. Н. Бердяєв нарікав, що Гоголя в Росії не зрозумів ніхто: «те нелюдське  х а м с т в о  (розрядка моя. — О. З.), яке побачив Гоголь, не є породження старого ладу, не зумовлено причинами соціальними й політичними, навпаки, — воно породило все, що було лихого в старому ладі, воно відбилося на політичних і соціальних формах»[794]. Приголомшеній російській інтеліґенції це й справді відкрилося вже аж тільки після більшовицького перевороту, — до того вона щиро вірила, ніби коренем усіх