Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті - Річард Докінз

нове місце існування чи новий спосіб життя, де вони могли б використовувати цю нову випадкову властивість, що була нав’язана їхнім тілам. Знайшовши нові умови існування, які відповідали цій випадковій частині їхніх тіл, вони жили там упродовж певного часу, допоки не виникла нова випадкова мутація, що поширилась на весь вид. Тоді тваринам довелося шукати у світі нове місце існування чи новий спосіб життя, де вони могли би застосувати цю нову випадкову частину тіла. Коли ж вони його знайшли, це стало завершенням другого кроку. Після цього на весь вид поширилася випадкова мутація третього кроку… І так далі впродовж тисячі кроків, наприкінці якої було сформовано відоме нам сьогодні око. Довер наголошує, що людське око використовує світло, яке ми називаємо «видимим», а не ін­фрачервоне. Але якби випадкові процеси раптом надали нам очі, чутливі до інфрачервоного світла, то ми, безперечно, використовували б їх на повну і знайшли спосіб життя, за якого були б максимально задіяні інфрачервоні промені.

На перший погляд у цій ідеї є певна приваблива правдоподібність, але лише на дуже побіжний перший погляд. Ця привабливість породжена чітко симетричним способом, яким природний відбір перевертається з ніг на голову. У своїй найпростішій формі природний відбір припускає, що саме умови навколишнього середовища нав’язуються виду, після чого виживають ті генетичні варіанти, які найкраще пристосовані до цього навколишнього середовища. Нав’язуються умови середовища, а вид еволюціонує, щоб їм відповідати. Теорія ж Довера подає все це з точністю до навпаки. Тут «нав’язується» саме природа виду, в цьому випадку чергуванням мутацій, а також іншими внутрішніми генетичними силами, до яких він має особливий інтерес. Після цього вид обирає з набору всіх умов навколишнього середовища ті, які найкраще підходять нав’язаній йому природі.

Але привабливість симетрії є насправді поверховою. Варто лише поглянути на ідею Довера з позиції чисел, як її фантастична нездійсненність постає в усій своїй красі. Суть його схеми полягає в тому, що на кожному з тисячі еволюційних кроків не мало значення, який шлях обирав вид. Кожна інновація, якої набував вид, була функціонально випадковою, а вже потім вид знаходив навколишнє середовище, яке їй відповідало. Суть у тому, що вид знайшов би придатне навколишнє середовище на будь-якій гілці, обраній на кожній розвилці свого довгого шляху. А тепер поміркуйте, скільки можливих навколишніх середовищ це дає нам для теоретичного припущення. Там була тисяча точок розгалуження. Якщо кожна точка розгалуження була просто роздвоєнням (обережне припущення, на відміну від 3-стороннього чи 18-стороннього розгалуження), то загальна кількість придатних для життя навколишніх середовищ, що повинні в принципі існувати, аби уможливити роботу схеми Довера, становить цифру 2 в тисячному ступені (перше розгалуження дає два шляхи; потім кожен із них розгалужується ще на два, утворюючи загалом чотири; потім кожен із них розгалужується, даючи 8; потім 16, 32, 64… і так аж до 21000). Це число можна записати як 1 із 301 нулем, що набагато більше, ніж загальне число атомів у всьому Всесвіті.

Доверівський уявний конкурент природному відбору просто не міг би запрацювати — не те що за мільйон років, а й за час, у мільйон разів довший за існування Всесвіту, навіть у мільйоні всесвітів, кожен з яких існував би ще в мільйон разів довше. Зверніть увагу, що на цей висновок суттєво не вплинула б навіть зміна початкового припущення Довера, що для створення ока знадобилася б тисяча кроків. Якщо зменшити це число лише до 100 кроків, що було б, мабуть, недооцінюванням, ми все одно доходимо висновку, що набір можливих придатних для життя навколишніх середовищ, які мають чекати свого часу, щоб відповісти тому випадковому кроку, який може зробити спадкова лінія, є більшим, ніж мільйон мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів. Це число менше за попереднє, але воно все ще означає, що кожне з переважної більшості «навколишніх середовищ» Довера, які чекають свого часу, мало б складатися менш ніж з одного-єдиного атома.

Варто пояснити, чому теорія природного відбору невразлива до симетричного спростування тією чи іншою версією «аргументу великих чисел». У розділі 3 ми уявляли, що всі реальні та збагненні тварини сидять у гігантському гіпер­просторі. Тут ми також робимо щось подібне, але спрощуємо, уявляючи точки еволюційного розгалуження 2-сторонніми, а не 18-сторонніми. Таким чином, набір з усіх можливих тварин, що могли б виникнути за тисячу еволюційних кроків, розташовується на величезному дереві, що розгалужується й розгалужується, причому загальна кількість гілочок становить зрештою 1 із 301 нулем. Будь-яку фактичну еволюційну історію можна представити як конкретний шлях через це гіпотетичне дерево. З усіх можливих еволюційних переходів за весь час фактично відбулася лише меншість. Більшу частину цього «дерева всіх можливих тварин» можна уявити прихованим у темряві небуття. То тут, то там на цьому темному дереві висвітлюється доволі обмежена кількість траєкторій. Це й є еволюційні переходи, що фактично відбулися, і хоч якими б численними були ці висвітлені гілки, вони все одно є безкінечно малою частиною набору всіх розгалужень. Природний відбір є процесом, здатним обирати свій шлях через дерево усіх збагненних тварин і знаходити саме ту меншість переходів, що є придатними для життя. Теорію природного відбору не можна атакувати тим різновидом аргументу великих чисел, яким я атакував теорію Довера, бо сутність теорії природного відбору якраз і полягає в тому, що вона безперервно обрізає більшість гілок дерева. Саме це природний відбір і робить. Він покроково обирає свій шлях через дерево усіх збагненних тварин, уникаючи майже нескінченно великої більшості непридатних для життя розгалужень (тварин з очима на підошвах ніг тощо), які теорія Довера зобов’язана допускати згідно з природою її своєрідної перевернутої з ніг на голову логіки.

От ми й розібралися з усіма нібито альтернативами теорії природного відбору, крім найстарішої. Це теорія, що життя було створене (або його еволюція керувалась) якимось свідомим проектувальником. Очевидно, було б до нечесного легко розвінчати якусь конкретну версію цієї теорії на кшталт тієї (чи, може, тих двох), що викладена в біблійній книзі Буття. Майже всі народи понавигадували собі міфів про створення світу, і біблійна історія — лише одна з них, що випадково була прийнята одним конкретним племенем близькосхідних скотарів. Тож вона має не більше права на якийсь особливий статус, ніж віра якогось конкретного західноафриканського племені, що світ був створений з екскрементів мурах. Спільним же для всіх цих міфів є те, що вони базуються на свідомих намірах якоїсь надприродної істоти.

На перший погляд між тим, що можна назвати «миттєвим створенням», і «керованою еволюцією» існує важлива відмінність. Сучасні теологи всіх рівнів більше не вірять у миттєве створення. Адже докази реальності еволюції стали надто нездоланними. Тим не менше багато теологів, що називають себе еволюціоністами, наприклад єпископ Бірмінгемський, цитований у розділі 2, просовують Бога крізь задні двері: вони відводять йому роль такого собі наглядача за перебігом еволюції, що або впливає на ключові моменти еволюційної історії (особливо, ясна річ, людської еволюційної історії), або навіть усебічно втручається у повсякденні події, з яких і складаються еволюційні зміни.

Такі вірування неможливо спростувати, особливо якщо вони передбачають, що Бог подбав, аби його втручання завжди підлаштовувались під те, що було б очікуваним від еволюції шляхом природного