Битва королів - Джордж Мартін

а обставлене усіма вигодами: периною і хутрами; мідною, обшитою деревом купільницею, де помістилося б двоє людей; жаровнями, щоб розганяти нічну прохолоду; похідними шкіряними кріслами; письмовим столом з перами й каламарем; мисками персиків, слив і груш; карафою вина та срібними келихами, що пасували до неї; кедровими скринями, повними одягу Ренлі; книжками, картами, гральними дошками, арфою, великим луком з сагайдаком стріл, парою червонохвостих мисливських соколів, цілою зброярнею найкращої зброї. «А він себе ні в чому не обмежує, цей Ренлі,— подумала Кетлін.— Не дивно, що його військо просувається так помалу».

Біля входу на чатах стояли королівські обладунки — темно-зелена кіраса, інкрустована золотом, і шолом, увінчаний розкидистими оленячими рогами. Крицю відшліфували до такого блиску, що в нагруднику Кетлін бачила власне віддзеркалення, яке подивлялося на неї мов із глибин зеленого ставу. «Обличчя потопельниці»,— подумала Кетлін. А можна втонути у журбі? Вона рвучко відвернулася, розізлившись на власну слабкість. Нема часу на таку розкіш — жаліти себе. Слід змити куряву з волосся й перевдягнутися в сукню, в якій не соромно з’явитися на учту до короля.

До замку вона їхала в супроводі сера Венделя Мандерлі, Лукаса Блеквуда, сера Первина Фрея і решти родовитого товариства. Велика зала фортеці лорда Касвела великою насправді не була, але на заповнених лавках, серед лицарства Ренлі, знайшлося місце для супроводу Кетлін. Самій же Кетлін лишили крісло на помості між червонощоким Матисом Рованом і добродушним сером Джоном Фосовеєм з Фосовеїв зеленого яблука. Сер Джон заходився жартувати, а лорд Матис увічливо розпитав її про здоров’я батька, брата й дітей.

Брієнна Тартська сиділа в найдальшому кінці високого столу. Вдягнулася вона не як леді, а натомість обрала лицарський убір: оксамитовий камзол з поділеним на чотири квадрати рожево-блакитним гербом на грудях, бриджі, чоботи й добре вичинений мечний пояс, а з пліч у неї струменів новий веселковий плащ. Але ніякі шати не могли її підкрасити — ні її великих веснянкуватих рук, ні широкого плаского обличчя, ні випнутих зубів. Без лат її тіло здавалося незграбним; широка в стегнах, вона мала дебелі руки й ноги, сутулі м’язисті плечі й ані натяку на груди. І з усього видно було, що сама Брієнна добре це знає і тому страждає. Говорила вона, лише коли до неї зверталися, й рідко підводила очі від тарілки.

А їжі було вдосталь. Війна не торкнулася легендарної щедрості Небосаду. Поки співали співці й витинали акробати, бенкет почався з вимочених у вині груш, за якими подали крихітних пікантних рибок, обкачаних у солі й засмажених до хрусткої шкуринки, і каплунів, фаршированих грибами з цибулею. На столах лежали велетенські буханці хліба, гори ріпи й цукрової кукурудзи й гороху, велетенські окости, смажені гуси; стояли повні, аж сік крапає, миски з олениною, тушкованою в пиві з ячменем. На солодке слуги лорда Касвела принесли з замкової кухні таці здоби, кремових лебедів і єдинорогів з цукрової вати, лимонні тістечка-трояндочки, пряне медове печиво й ожинові пироги, яблучні хрусти й кружала вершкового сиру.

Смаколики викликали в Кетлін нудоту, але не можна було виявляти слабкість, коли стільки залежало від її сили. Їла вона мало, здебільшого спостерігаючи за людиною, яка називалася королем. Ренлі сидів зі своєю юною нареченою по ліву руч і з її братом — по праву. Якщо не зважати на білу пов’язку в нього на чолі, сер Лорас, попри сьогоднішню халепу, здавалося, зовсім не постраждав. Він і справді виявився вродливим, як Кетлін і підозрювала. Без звичного лоску, але очі в нього були жвавими й мудрими, а чуприна — «мистецький безлад» каштанових кучерів, яким позаздрила б не одна красуня. Пошарпаний турнірний плащ він замінив на новий — такий самий чарівний смугастий шовк веселкової варти Ренлі, застебнутий золотою ружею Небосаду.

Час до часу король Ренлі з кінчика свого кинджала згодовував Марджері особливо ласий шматочок або ж перехилявся, щоб легенько поцілувати її в щічку, але жартами й секретами він обмінювався з сером Лорасом. Король тішився їжею й питвом, це було очевидно, але не здавався ні зажерою, ні пияком. Він часто й гарно сміявся, і розмовляв однаково приязно і з високородними лордами, і зі служницями.

Але дехто з гостей такої помірності не виявляв. Як на думку Кетлін, пили забагато, вихвалялися заголосно. Сини лорда Віллума — Джошуа і Еліяс — гаряче сперечалися, хто першим подолає мури Королівського Причалу. Лорд Варнер гойдав на колінах дівчину-подавальницю, вустами тицьнувшись їй у шию, в той час як долоня його досліджувала її корсет. Гіяр Зелений, який забрав собі в голову, що він співець, шарпав ліру, мугикаючи римовану пісеньку про те, як зав’язати вузлом левові хвоста. Сер Марк Малендор приніс із собою чорно-біле мавпеня й годував з власної тарілки, а сер Тантон з Фосовеїв червоного яблука виліз на стіл і нахвалявся подолати у двобої Сандора Клігана. Може, цю обіцянку хтось і сприйняв би всерйоз, якби сер Тантон у цей час не стояв однією ногою в соусниці.

Це божевілля досягло апогею, коли з’явився, витинаючи колінця, вгодований блазень у позолоченій жерстянці, прикрашеній матер’яною лев’ячою головою, і заходився ганяти поміж столів карлика, ляскаючи його по голові надутим міхуром. Нарешті король Ренлі поцікавився, чого той б’є свого брата.

— Аякже, ваша світлосте, я — Цабевбивця, а він — велике цабе! — озвався блазень.

— Правильно — Царевбивця, дурню ти! — виправив Ренлі, й зала покотилася од сміху.

Лорд Рован, який сидів поруч з Кетлін, не приєднався до веселощів.

— Які вони всі ще юні! — зронив він.

І то була правда. Коли від Робертової руки на Тризубі загинув королевич Рейгар, лицар квітів, мабуть, ще й другі свої іменини не відсвяткував. Мало було тут людей поважного віку. Під час сплюндрування Королівського Причалу всі вони були ще немовлятами, і хлопчаками — коли Балон Грейджой підняв повстання на Залізних островах. «Вони ще крові не нюхали»,— подумала Кетлін, спостерігаючи, як лорд Брайс підбурює сера Робара пожонглювати набором кинджалів. «Для них це досі просто гра, такий собі великий турнір, і бачать вони лише шанс отримати славу, почесті та трофеї. Ці хлопчаки п’яні від балад і легенд і, як усі хлопчаки, вважають себе безсмертними».

— На війні швидко постаріють,— сказала Кетлін,— як постаріли ми.

Коли Роберт з Недом і Джоном Арином підняли прапори проти Ейриса Таргарієна, вона ще була дівчиськом, але до кінця війни вже перетворилася на зрілу жінку.

— Мені їх шкода.

— Чому? — запитав лорд Рован.— Погляньте на