Битва королів - Джордж Мартін
— Ваша світлосте,— мовив він голосом, приглушеним пом’ятим шоломом.
— Ваш батько не збрехав щодо вас,— залунав над полем голос Ренлі.— Бачив я раз чи двічі, як сера Лораса скидали з коня... але не так.
— Хто ж так скидає? — пожалівся неподалік п’яний лучник з ружею Тайрелів на шкірянці.— Підлий трюк — перекинути хлопця на землю.
Стовпище почало потроху розходитися.
— Пане Колене,— звернулася Кетлін до свого провідника,— хто ж цей чоловік, що всі його так не люблять?
Сер Колен нахмурився.
— Просто це не чоловік. Це Брієнна Тартська, дочка лорда Селвина на прізвисько Вечірниця.
— Дочка? — жахнулася Кетлін.
— Брієнна Краля, так її називають... лише позаочі, щоб не поплатитися за свої слова.
Кетлін чула, як король Ренлі оголосив леді Брієнну Тартську переможницею великої рукопашної при Буремості — останньою вцілілою зі ста шістнадцяти лицарів.
— Як переможниця, ви маєте право на одне прохання. Якщо це в моїй владі, я його задовольню.
— Ваша світлосте,— озвалася Брієнна,— прошу честі приєднатися до лав вашої веселкової варти. Хочу стати однією з сімох і присвятити своє життя вам, всюди прямувати за вами пішки і верхи й берегти вас від ран і рахуб.
— Згода,— відповів він.— Підведіться і скиньте шолом.
Вона так і вчинила. І тільки коли вона зняла шолом, Кетлін зрозуміла слова сера Колена.
Краля, ось як її називали... глузливо. Волосся під заборолом нагадувало брудне солом’яне гніздо, а обличчя... Очі Брієнна мала великі й сині, очі юної дівчини, довірливі й нехитрі, а от решта... широке обличчя з грубими рисами, довгі криві зуби, завеликий рот, а губи такі пухкі, наче набряклі. Цілий розсип ластовиння вкривав щоки й чоло, а ніс Брієнна ламала не раз і не двічі. Серце Кетлін сповнилося жалю. Чи є на землі істота нещасніша, ніж бридка жінка?
Однак, коли Ренлі розрізав її подертий плащ і на його місці закріпив веселку, Брієнна Тартська геть не схожа була на нещасну. Усмішка осяяла її обличчя, а коли вона заговорила, голос звучав твердо і гордо:
— Моє життя належить вам, ваша світлосте. Відсьогодні я буду вашим мечем, присягаюся богами давніми й новими.
Було боляче бачити, як вона дивиться на короля — дивиться згори вниз, бо вища за нього принаймні на долоню, хоча Ренлі був майже такий самий високий, як і його покійний брат.
— Ваша світлосте! — зіскочив з коня сер Колен Зеленопрудський і рушив до галереї.— Перепрошую,— опустився він на одне коліно.— Маю честь доправити до вас леді Кетлін Старк, посланницю від її сина Роба, лорда Вічнозиму.
— Лорда Вічнозиму й короля на Півночі, сер,— виправила його Кетлін. Злізши з коня, вона стала поруч з сером Коленом.
Король Ренлі мав здивований вигляд.
— Леді Кетлін? Яка приємність! — він обернувся до своєї юної королеви.— Марджері, люба, це леді Кетлін Старк з Вічнозиму.
— Ласкаво просимо, леді Старк,— мовила дівчина м’яко й чемно.— Співчуваю вашій утраті.
— Дякую за вашу доброту,— озвалася Кетлін.
— Міледі, присягаюся, я потурбуюся, щоб Ланістери відповіли за вбивство вашого чоловіка,— заявив король.— Коли я візьму Королівський Причал, то пошлю вам голову Серсі.
«А це поверне мені Неда?» — подумала вона.
— Мені досить буде знати, що справедливість перемогла, мілорде.
— Ваша світлосте,— виправила її Брієнна різко.— І перед королем слід прихиляти коліно.
— Лорда від короля відділяє один крок, міледі,— сказала Кетлін.— Лорд Ренлі має на голові корону, як і мій син. Можна, звісно, стояти тут у болоті, сперечаючись, кому які почесті й титули належаться, але мені здається, що перед нами зараз постали важливіші питання.
Дехто з лордів Ренлі на такі слова наїжачився, а от король лише розсміявся.
— Добре сказано, міледі. Ще буде час на «вашу світлість», коли війна закінчиться. Скажіть мені, коли ваш син виступає на Гаренхол?
Але Кетлін не збиралася і словом обмовитися про синову диспозицію, поки не впевниться, ворог цей король їм чи друг.
— Мілорде, син не запрошує мене на військову раду.
— Гаразд, я не нарікаю — хай тільки він лишить мені парочку Ланістерів. Що він зробив з Царевбивцею?
— Джеймі Ланістер ув’язнений у Річкорині.
— Досі живий? — розчаровано зронив лорд Матис Рован.
Ренлі вражено мовив:
— Бачу, деривовк добріший за лева.
— Я б сказав, слабший,— сказав лорд Рендил Тарлі, який вирізнявся короткою сивою борідкою і прямолінійністю.— Не ображайтеся, леді Старк, але лорду Робу належало самому приїхати й віддати шану королеві, а не ховатися за материними спідницями.
— Король Роб воює, мілорде,— з крижаною ввічливістю відповіла Кетлін,— а не розважається на турнірах.
Ренлі широко посміхнувся.
— Обережніше, лорде Рендиле, боюся, тут вас перевершили,— зронив він і покликав стюарда в лівреї Штормокраю.— Розмісти почет леді й подбай, щоб у них були всі вигоди. А леді Кетлін зупиниться в моєму шатрі. Оскільки лорд Касвел люб’язно надав до наших послуг свій замок, мені зараз шатро не потрібне. Міледі, коли перепочинете, прошу вшанувати мене й розділити з нами мед і м’ясо на бенкеті, який на нашу честь сьогодні ввечері влаштовує лорд Касвел. Це прощальний бенкет. Боюся, його милість тільки й марить, коли вже моя голодна орда накиває п’ятами.
— Неправда, ваша світлосте,— запротестував худенький молодик — певно, Касвел.— Усе моє — ваше.
— Коли хтось так казав братові Роберту, він ловив його на слові,— відповів Ренлі.— У вас дочки є?
— Так, ваша світлосте. Дві.
— То дякуйте богам, що я не Роберт. Єдина жінка, яку я жадаю,— моя люба королева,— Ренлі простягнув руку, щоб допомогти Марджері підвестися.— Поговоримо згодом, коли ви перепочинете, леді Кетлін.
Ренлі повів свою дружину назад у замок, а його стюард супроводив Кетлін до королівського шовкового шатра.
— Щось буде потрібно — тільки попросіть, міледі.
Кетлін не могла уявити, що ж їй може знадобитися такого, чого їй досі не надали. Шатро виявилося просторішим за вітальні більшості заїздів,
