Король шрамів - Лі Бардуго

— Їй слід було дозволити тобі здохнути, — виплюнула Назяленскі в обличчя старому покупцеві й розвернулася спиною до нього. Знайшла тиху вуличку, зіщулилася під кам’яним пристінком і залилася слізьми, чого не робила, відколи була дитиною.

— Усміхнися, красуне, — звернувся до неї перехожий. — Ми досі живі! У нас досі є надія!

Вона вичавила повітря з його легень і кинула його на коліна.

— Усміхнися! — наказала, коли на чоловікових очах набрякли сльози, а обличчя налилося кров’ю. — Усміхнися мені. Розкажи мені ще про надію.

Зоя покинула його відхекуватися на землі.

Вона знову перетнула Зморшку, мовчазна й ніким не помічена у своєму човні, повернулася до Крибірська, до решток гришинського табору. Там довідалася, що Дарклінґ підняв знамена і скликав до себе всіх відданих гриш. Солдати Другої армії тікали — одні скупчувалися навколо Дарклінґа, інші поверталися до Ос Альти, щоб спробувати підняти проти нього повстання.

Назяленскі вкрала коня й за ніч повернулася до столиці.

Вона знайде Дарклінґа. Вона знищить його. Вкраде його мрію заволодіти Равкою, навіть якщо доведеться самотужки очолити Другу армію.

Зоя ніколи не розповідала Аліні подробиць того, чому вирішила битися на її боці, чому повстала проти чоловіка, якого колись поважала. Це не мало значення.

Вона билася пліч-о-пліч із Сонячною Святою. Вони разом воювали й разом перемогли. Вони дивилися, як Дарклінґ згорів.

— Але та рана досі кривавить, — зауважив дракон. — Ти не зможеш стати по-справжньому сильною, поки вона не заросте.

— Я не хочу, щоб вона загоїлася, — розлючено кинула Зоя з мокрими від сліз щоками. Внизу вона бачила Новокрибірськ, який існував у цьому сутінковому світі, чорний шрам на пісках. — Вона потрібна мені.

Та рана була нагадуванням про її недоумкуватість, про її готовність повірити Дарклінґовим обіцянкам могутності й безпеки, про те, з якою легкістю вона віддавала йому свою силу, хоча ніхто не змушував її робити цього, як тоді, у церковному проході. Вона залюбки робила це. «Ми з тобою змінимо світ», — обіцяв він їй. А вона була достатньо дурненькою, щоб повірити йому.

— Зоя із загубленого містечка. Зоя з розбитим серцем. Ти здатна на значно більше.

— Чому ви не прийшли на допомогу? — схлипнула дівчина, дивуючись, що до очей підступили нові сльози. Вона гадала, що вони вже давно висохли. — Чому не врятували її? І всіх решту?

— Ми не знали, що він задумав.

— Вам слід було спробувати!

Вона залишиться назавжди тією дівчинкою, що плаче в подушку й шепоче молитви, на які ніхто не відповість. Вона залишиться назавжди тією дівчинкою в золотій сукеночці, котру, як худобу, вели на бійню. Того дня в церкві її врятувала власна сила, і вона навчилася покладатися на неї, розвивати її. Однак тієї сили забракло, щоб урятувати Ліліяну. Після війни вона спробувала відшукати Ладу, сподіваючись, що дитина вижила. Але не знайшла жодного сліду. Зоя так і не дізналася, що сталося з тією ясноокою кирпатою дівчинкою.

— Ти зможеш пробачити нам? — запитав Юріс. — За те, що були такими дурнями? За те, що були такими кволими? За те, що помилялися, попри надзвичайну могутність? Ти зможеш пробачити себе?

За те, що любила Дарклінґа. За те, що пішла за ним. За те, що не змогла вберегти Ліліяну. За те, що не змогла захистити Другу армію. Перелік її злочинів виявився занадто довгим.

— Зоє, — прогуркотів дракон. Він радше не промовив це, а думка просто спала їй у голову разом із відчуттям вічності. «Відчини двері. З’єднай своє минуле з майбутнім».

Дівчина поклала голову драконові на шию й відчула, як сповнюється силою. Вона почула, як б’ються в унісон їхні серця, повільно й непохитно, а на тлі лунав інший, глибший та нижчий звук — звук, який торкався всього, звук всесвіту, створення в серці світу. Зоя шкодувала, що недостатньо сильна, та хай би чого хотів від неї Юріс, вона не могла віднайти правильного шляху.

«Зоє, ти — таємний хід. Ти повернеш гришників туди, де їм судилося бути, перш ніж час і катастрофи пошкодили їхню силу. Але для цього тобі доведеться відчинити двері».

«Чому мені?» — здивувалася вона.

«Тому що ти обрала цей шлях. Тому що твій король довіряє тобі. — Юріс заклав віраж, повертаючись до Палацу. — Тому що ти достатньо сильна, щоб пережити падіння».

26

Ісаак

Ісаак доповів про все, що дізнався під час своєї розмови з Егрі, хай навіть почасти почувався від цього ницо. Він розповів усі подробиці про Тавґхарад, і джерела Тамар, як і слід було сподіватися, незабаром повідомили, що одна з дівчат, юна найманка на ім’я Маю Кір-Каат, має брата-близнюка, котрий теж служить в шуанській армії.

— Його полк зупинився в Кобі, — розповідала Тамар. — Та, схоже, самого хлопця нікому не вдається знайти.

— Це погано чи добре? — закортіло дізнатися Ісааку.

— Для нас добре. А для варти Тавґхараду погано, — пояснила дівчина. — Ми відстежили постачання рутенію до Коби. Якщо її брата залучили до програми підготовки кхерґуудів, Маю навряд чи зраділа. Чимало претендентів гинуть, а ті, кому видається вижити, неабияк змінюються.

Ісаак небагато знав про солдатів-кхерґуудів, чув лише чутки про те, що це щось середнє між людиною та машиною для вбивств.

— Виходить, якщо Маю відступниця, — узявся вголос розмірковувати він, — ви встановите з нею контакт?

— Це буде нелегко, — озвався Толя. — Шуанські вартові рідко залишаються наодинці. Але дозволь нам про це подбати.

Тамар погодилася з братом:

— Нам потрібно, щоб на зустрічі з керчинцями ти доклав усіх зусиль, аби справити хороше враження.

Та жодна підготовка не могла підказати Ісаакові, що саме його чекатиме на цій катастрофічній зустрічі з Гайрамом Шенком.

На початку вечора хлопець із захватом чекав нагоди навідатися до «Позолоченого Болота», розмірковуючи, чи вдасться йому стати свідком божевільної гульні та хоч краєм ока подивитися на винні погреби графа Кіріґіна.

Виїхав Ісаак у супроводі кількох солдатів, близнюків, Гайрама Шенка та його охорони. Попри прохолодну погоду, у крамаря від збудження паморочилося в голові.

— Це так захопливо, Ваша величносте, — розпинався він. — Щасливий день для обох наших країн. — Чоловік був такий само рум’яний і мав русяве волосся, як і його донька.

— Безперечно, — погодився Ісаак. Це було дуже зручне слово.

Граф зустрів їх у садку свого блискучого маєтку, вбраний у яскраво-малинове пальто, вилоги якого були прикрашені рубінами завбільшки з куряче яйце.

— Із задоволенням вітаю любих гостей! — озвався граф равканською. — Ласкаво прошу до моєї маленької відлюдної обителі.

— Дякуємо за вашу гостинність, — відповів Ісаак, як його навчили. — Ми знали, що можемо розраховувати