Король шрамів - Лі Бардуго

— Коли він повертається до столиці?

— Завтра вранці. — Ханнин погляд був урівноважений, сповнений розуміння. — Ти щось задумала.

— Так, — зізналася Ніна. — Ти знала, що я це зроблю. Та я не діятиму, поки він не поїде. Однак мені знадобиться твоя допомога.

— Що ти хочеш, щоб я зробила?

«Чимало всього. І все це буде непросто».

— Я хочу, щоб ти стала тим, ким тебе завжди мріяв бачити батько.

25

Зоя

Ніколаї вдосконалював уміння викликати чудовисько, та його настрій, схоже, дедалі хмурнішав. Після кожних Єлизаветиних відвідин він ставав тихішим, відчуженішим, хай навіть тонути доводилося не йому, а Зої. Тепер уже ніхто не вважав, що Свята справді заповзялася вбити дівчину, але потвора, вочевидь, вірила в реальність загрози — і це якось не дуже в’язалося з Зоєю.

Завдяки заняттям із Юрісом дівчина дійшла думки, що зможе зламати бурштинові стіни, зведені Святою, і коли довкола ніг підіймалася смола, складно було втриматися від спокуси й не спробувати власні сили. Однак вона була там не для того, щоб доводити свою могутність, а винятково для того, щоб допомагати Ніколаї розбудити чудовисько. «Від генерала Гриші до приманки для потвори». Таке становище їй не подобалося, і стримати власний темперамент дівчині допомагали лише знання, здобуті в Юрісовому лігві. Сьогодні вона прийшла до Єлизаветиної вежі раніше. Юрій із Ніколаї ще не з’явилися, і Святої теж ніде не було видно. Чи було? Простора золота кімната аж гула від комашиного дзижчання. Якщо вірити Юрісові, комахи були суттю Святої.

Шестикутне приміщення. Шестикутні бурштинові панелі на височезних стінах. Може, Маленький Палац теж був збудований у вигляді шестикутника саме з цієї причини? Зоя неодноразово бачила цю фігуру в гришинських будинках, на їхніх могилах і тренувальних майданчиках. Невже все почалося з Єлизаветиного рою? Від кожної з шести стін відгалужувався тунель. Дівчина замислилася, куди саме вони ведуть?

— Ти була його ученицею, чи не так? — Від Єлизаветиного голосу Назяленскі аж підскочила. Свята стояла біля стола, де досі хизувалося розлогим гіллям вирощене нею тернове деревце.

Зоя зрозуміла, що Єлизавета має на увазі Дарклінґа, хоча слово «учениця» було невдалим. Слід було сказати «шанувальниця» або «служниця».

— Я була солдатом Другої армії під його керівництвом.

Єлизавета глипнула на неї краєм ока.

— Зі мною можеш не вдавати із себе простачку, Зоє. Я теж його знала.

Подив, мабуть, віддзеркалився в Зої на обличчі, позаяк Свята додала:

— О так, усі ми колись так чи інакше зустрічалися з Дарклінґом. Я познайомилася з ним, коли він лише почав служити королям Равки. Тоді я ще була юною.

Зоя здригнулася від думки про те, якою древньою мусить бути Єлизавета. Її зв’язок зі створенням у серці світу подарував їй вічність. Невже Свята справді була готова від неї відмовитись?

— А він знав, хто ти така? — поцікавилася натомість дівчина. — На що ти спроможна?

— Ні, — відповіла Єлизавета. — Я й сама про це не здогадувалася. Але він знав, що я наділена неабиякою силою, і вона приваблювала його.

«Вона завжди його приваблювала». Дарклінґ понад усе шанував силу.

Іноді Зоя хвилювалася, чи вона, бува, не така сама.

— Вважай, що тобі пощастило, — відповіла вона. — Якби він усвідомив розмах твого дару, то переслідував би тебе, аж поки не зміг би скористатися ним для власного зиску.

Єлизавета засміялася.

— Ти недооцінюєш мене, юна Зоє.

— Або ти недооцінюєш його.

Свята скептично мотнула головою.

— Можливо.

— Яким він був у ті часи? — не втрималася Зоя від спокуси запитати.

— Нахабним. Ідеалістом. Вродливим. — Єлизавета з жалем посміхнулася, торкнувшись пальцями стовбура тернового деревця. Воно вигнулося їй назустріч, наче кицька, що підставляє спину. — Я неодноразово бачилася з ним упродовж багатьох років, і він приміряв чимало масок, щоб приховати своє власне «я». Проте обличчя, які він обирав, завжди були чарівними. Він був марнославним.

— Або розумним. Люди цінують красу. І не можуть змусити себе не зважати на неї.

— Кому як не тобі це розуміти, — зауважила Свята. — Виявляється, у казках немає правди, чи не так? Вони обіцяють, що доброта й люб’язність зроблять тебе чарівною, а от ти не можеш похизуватися ні тим ні тим.

Зоя стенула плечима.

— А мені слід цього прагнути?

— Твій король цінує такі риси.

То невже Зої слід прагнути його схвалення? Удавати з себе когось, ким вона не є?

— Мій король цінує мою відданість і моє вміння керувати армією. А для дурнуватих посмішок й обіймів із сирітками згодиться його майбутня дружина.

— Ти так легко віддаси його?

Тепер Зоїні брови здивовано поповзли догори.

— Він не моя власність.

— Є певна причина, чому я використовую тебе, а не ченця, щоб розбудити демона.

— Король готовий боротися за порятунок кожного — байдуже, принцеса це чи селянин на полі.

— Оце й усе? Я бачу, як він на тебе дивиться.

Невже якійсь Зоїній частині сподобалося почуте? Якійсь дурненькій і пихатій частині?

— Чоловіки все моє життя дивляться на мене. Це не вартує моєї уваги.

— Обережніше, юна Зоє. Одна річ, коли на тебе дивиться пересічний чоловік, і геть інша, коли ти привертаєш королівську увагу.

Привертати увагу було нескладно. Чоловіки дивилися на неї й хотіли вірити, що під залізною оболонкою ховається добра, люб’язна дівчина, ніжна дівчина, котра з’явиться, варто дати їй нагоду. Однак світ жорстокий до люб’язних дівчат, і Назяленскі завжди цінувала те, що Ніколаї не вимагав цього від неї. Та й чому мав би? Король просторікував про партнерство та союзництво, але в душі був романтик. Він мріяв про кохання, якого Зоя не могла йому дати і якого ніколи не дістане сама. Мабуть, ця думка була болючою, з’явилося неприємне відчуття, наче вона втратила щось, що належить дівчині, а не солдатові.

Зоя ковзнула поглядом по одному з тунелів. Він здавався темнішим за решту. Запах меду й живиці, що сочився з нього, здавався якимось неправильним, солодкий аромат псували нотки чогось гнилого. Можливо, їй лише здавалося, та навіть бджоли в ньому дзижчали інакше — цей звук був схожий не на галас працьовитих комах, а скоріше на ледаче, пересичене гудіння мух, що обліпили небіжчика на полі бою.

— Що там таке? — запитала Зоя. — Що з ними?

— Бджоли — невіддільна частина мене, — пояснила Єлизавета. — Кожна моя перемога, кожна журба. Ця частина рою виснажена. Утомлена життям. І їхня похмурість поширюватиметься роєм далі, аж поки життя не втратить своєї гостроти. Саме тому я мушу вирватися зі Зморшки, саме тому хочу зажити смертним життям.

— Невже ти справді готова відмовитися від своєї сили?