Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Ось таким чином я й посіяла у його свідомості зерна своєї ідеї, і результат виявився саме таким, як я й сподівалася: ми працюватимемо разом.
Боюся, що в місіс Дюн не все гаразд зі здоров’ям. Я замикаю двері, а вона їх відмикає. Я розсуваю штори, а вона запинає їх. А мої книжки й досі пропадають! Економка намагається уникнути відповідальності, кажучи, що в будинку водиться привид.
Між іншим, вона знову згадала про привидів саме у той день, коли книжка, половину якої я вже встигла прочитати, безслідно зникла, а на її місці з’явилася повість Генрі Джеймса. Навряд чи у цій підміні винувата місіс Дюн. Вона сама ледь уміє читати і не має схильності до злих жартів. Напевне, це дівчачі витівки. Варто відзначити вражаючий збіг обставин, який стався, звичайно ж, випадково, бо двійнята самі такого б не змогли придумати: підкинута книжка є досить пришелепуватою історією про гувернантку і двох дітлахів, що водять дружбу з привидами. Боюся, що в цій повісті містер Джеймс демонструє всю глибину своєї необізнаності. Про виховання дітей він знає мало, а про гувернанток — нічого взагалі.
Сталося! Наш експеримент розпочався.
Розлучення двійнят було дуже болісним, і якби я не мала впевненості в його благотворному кінцевому результаті, то визнала б цей акт жорстокістю щодо сестер. Еммеліна ридає ридма, наче серце її ось-ось розірветься від горя. А як же сприйняла розлучення Аделіна? Це вкрай важливо, бо саме на неї має сприятливо вплинути досвід самостійного життя. Про її реакцію я дізнаюся завтра, коли відбудеться наша перша робоча зустріч із лікарем.
Ні на що інше, крім дослідницької діяльності, часу не залишається, але я таки спромоглася зробити дещо корисне на додаток до основної діяльності. Сьогодні я поговорила із сільською вчителькою, яку зустріла біля пошти. Сказала їй, що мала розмову з Джоном стосовно прогульника, і порадила звертатися до мене, якщо хлопець знову не з’явиться на уроках. Учителька пояснила, що під час збирання врожаю на заняттях часто не буває до половини класу, бо діти допомагають у полі батькам. Але ж зараз — не сезон збирання врожаю, а ота дитина смикала бур’ян у квітнику, зауважила я. Учителька запитала мене, що то була за дитина, і я почувалася повною дурепою, бо сама не знала, хто то був. Така прикмета, як крислатий капелюх, нічим не зарадила, бо діти у класі головних уборів не носять. Можна знову поговорити з Джоном, але навряд чи він розповість мені більше, ніж минулого разу.
Останнім часом я майже не роблю записів у щоденнику. Після складання щоденних звітів про перебіг експерименту з Еммеліною я почуваюся надто втомленою, щоб робити ще якісь записи. Тим не менш мені дуже хочеться вести у щоденнику хроніку цих тижнів, бо ми з лікарем займаємося дуже важливими дослідженнями, і в майбутньому, коли я поїду з Енджелфілду, мені буде надзвичайно приємно перечитувати ці записи і поринати у милі спогади. Можливо, ті зусилля, яких ми з лікарем Модслі зараз докладаємо, відкриють мені в майбутньому дорогу до роботи іншого порядку, бо наукова діяльність видається мені наразі значно цікавішою і сприятливішою для самореалізації, аніж усе те, чим я досі займалася.
Сьогодні вранці у нас із лікарем була дуже цікава і змістовна розмова на тему займенників та їх уживання в мові Еммеліни. Вона демонструє дедалі більшу схильність до спілкування зі мною, її комунікативні здібності покращуються з кожним днем. Однак у її мові є один аспект, який сильно заважає розвиткові: це вперте бажання користуватися першою особою множини. «Ми ходили до парку», каже вона, і мені щоразу доводиться виправляти її: «Я ходила до парку». Еммеліна, як папуга, повторює за мною «я», але у наступному ж реченні знову каже «ми»: «Ми бачили в парку кошеня» тощо.
Нас із лікарем ця особливість дуже заінтригувала. Може, це просто задавнена звичка, перенесена з мови двійнят у звичайну англійську, звичка, яка з часом зникне? Чи усвідомлення себе як близнючки так глибоко сидить в Еммеліні, що навіть у мові ця дівчинка намагається протистояти думці про те, що їй із сестрою колись таки доведеться жити нарізно? Я розповіла лікареві про тих уявних друзів, що їх часто вигадують собі діти з порушеннями психіки, і ми разом розмірковували над можливими наслідками цього явища. А що, коли залежність дитини від свого двійника є такою великою, що розлучення призводить до психічної травми, яку можна загоїти лише вигадуванням уявного, нафантазованого друга чи подруги? Однозначного висновку ми так і не дійшли, але розсталися задоволені тим, що виявили ще одну царину досліджень: лінгвістику.
Через велику зайнятість Еммеліною, дослідницькою діяльністю та хатньою роботою в мене залишається обмаль часу на сон, тому навіть зі своїми запасами енергії, підтримуваними здоровою дієтою і фізичними вправами, я починаю помічати в себе симптоми недосипання. Я дратуюсь через те, що залишаю речі, а потім забуваю, куди їх поклала. А коли я увечері беру почитати книжку, то за закладкою бачу, що, напевне, минулого вечора гортала сторінки у напівсонному стані, бо нічого не пам’ятаю зі сторінки, на якій лишила закладку. Ці маленькі дратівні моменти, а також моя повсякчасна стомленість є тією ціною, яку мені доводиться платити за щастя працювати разом із лікарем над нашим спільним проектом.
Однак не про це мені хотілося написати. Мені хотілося написати про роботу. Ні, не про результати експериментів (вони й так зафіксовані у наших записах), а про той душевний стан, ту легкість, із якою ми розуміємо одне одного, про те, як наше взаєморозуміння дозволяє нам обходитися майже без слів. Наприклад, коли ми розробляємо режим сну наших пацієнток і лікареві хочеться до чогось привернути мою увагу, то йому нічого не треба мені казати: я відчуваю на собі його погляд, відчуваю, як його розум звертається до мого — і відволікаюся від роботи, готова вислухати його вказівку чи зауваження.
Чистий збіг обставин, подумають скептики, запідозривши мене в тому, що я фантазую і
