Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

глуздом, вони просто не могли цікавитися непоясненним. Загублені й поламані речі, безладне пересування предметів у будинку — все це здавалося їм органічною частиною того химерного світу, в якому вони існували. Тінь, що падала на килим у тому місці, де її просто не могло бути, не спонукала їх зупинитися й замислитися: а чому? Подібні таємниці здавалися їм усього лишень природним продовженням тих тіней, якими повнилися їхні душі й серця. Для них маленький привид був примхою їхнього бокового зору, малопомітною плямою на задвірках їхньої свідомості. Він доїдав, як мишеня, залишки їжі у коморі, зігрівався у згасаючому вогні каміна, коли вони йшли спати, і зникав у хаосі руйнації, як тільки хтось з’являвся неподалік.

Маленький привид був таємницею цього дому.

І, як і кожна таємниця, він мав своїх хранителів.

Економка бачила його прекрасно, як у сонячний день, попри свою підсліпуватість. І це йшло привидові на користь, бо без допомоги Хазяйки у коморі не лишалося б достатньо залишків їжі, а на столі — достатньо недоїдених шматочків хліба, щоб маленька примара могла вижити. Бо було б помилкою думати, що вона — якийсь ефемерний безтілесний дух. Зовсім ні. Вона мала шлунок, і коли він бував порожній, їй хотілося їсти.

Але маленька примара відпрацьовувала своє утримання. Вона не тільки споживала харчі, а й постачала їх. Іншою людиною, яка мала здатність бачити привидів, був, як тепер стало ясно, садівник, якому ніколи не була зайвою пара робочих рук. Примара носила крислатого капелюха та вкорочені Джонові штани на помочах; її регулярна поява у парку давала свої плоди. Унаслідок її сумлінного догляду набирала сили картопля під землею, а над землею буяли фруктові дерева й кущі, з яких маленька примара збирала врожай своїми дбайливими руками. Її магічний дотик благотворно впливав не лише на фрукти та овочі: троянди стали квітнути так, як вони не квітнули ніколи. А пізніше маленька примара відчула приховане бажання самшиту та тису набути геометричних форм. На її прохання на деревах з’явилися кути, вигини і прямі лінії, витримані з математичною точністю.

У парку та в кухні маленькій примарі ховатися не доводилося. Економка та садівник були її захисниками, її хранителями. Вони навчили її всіх тих звичаїв, що панували в домі, навчили вберігатися від небезпеки. Вони годували її. Вони наглядали за нею. І коли в домі з’явилася незнайомка з поглядом гострішим і проникливішим, ніж у решти, з палким бажанням вигнати тіні з усіх закутків і позамикати двері, хранителі не на жарт стурбувалися за долю примари.

Бо дуже її любили. Дужче за всіх.

Але звідки ж вона взялася, ця маленька примара? Якою була її історія? Адже привиди не з’являються просто так. Вони приходять тільки туди, де можуть почуватися як удома. І наша маленька примара почувалася як удома саме в цьому будинку. Вона не мала імені, вона була ніхто, але все одно економка та садівник прекрасно знали, хто вона така, бо її історія читалася в мідно-червоному волоссі та смарагдових очах.

І тут ми доходимо до найкурйознішої частини нашої розповіді. Річ у тім, що ця примара виявилася до неймовірності схожою на двійнят, які на час її появи вже мешкали в цьому будинку. Інакше б вона просто не змогла так довго прожити в цьому будинку непоміченою. Три дівчинки з мідно-червоним волоссям, що копицею спадало на плечі. Три дівчинки з вражаючими смарагдовими очима. Дивно, чи не так?

«Коли я народилася, — сказала мені якось міс Вінтер, — я була не більш ніж побічною сюжетною лінією». Цими словами вона почала розповідь про те, як Ізабель зустріла на пікніку Роланда, потім утекла з ним та зрештою вийшла за нього заміж, щоб позбутися свого милого братика з його лихою та жорстокою, зовсім не братньою любов’ю. Чарлі ж, покинутий сестрою, зовсім сказився й почав зганяти свою несамовиту пристрасть на інших. То були дочки графів і крамарів, банкірів та сажотрусів — йому було абсолютно байдуже. Відчайдушно намагаючись забутися, Чарлі кидався на них, як навіжений, часто не питаючи згоди.

У лондонському шпиталі Ізабель народила двійню. Двох дівчаток, які зовсім не були схожі на її чоловіка. Червонясте волосся — як і в їхнього дядька. Зелені очі — як і в їхнього дядька.

А ось і побічна сюжетна лінія: десь у сараї або у тьмяній світлиці сільської хати інша жінка народжує ще одну дитину. Навряд чи ця жінка була дочкою графа чи банкіра — багатії зазвичай знають, як ладнати подібні проблеми. Напевне, це була якась малопомітна, проста і беззахисна жінка. І в неї теж народилася дівчинка. Зі смарагдовими очима й мідно-червоним волоссям.

Дитя шаленства. Дитя насильства. Дитя Чарлі.

…Стояв собі колись будинок на ймення Енджелфілд.

Жили собі в ньому двійнята.

І прийшла колись до Енджелфілду їхня кузина — чи, радше, зведена сестра.

Я сиділа, замислившись, у поїзді, а прочитаний щоденник Естер лежав у мене на колінах.

І раптом мені згадалося ще одне незаконнонароджене дитя — і те велике співчуття до міс Вінтер, яким сповнилося було моє серце, враз ослабло, і я розлютилася. Аврелій. Чому його забрали від матері? Чому покинули напризволяще? Чому залишили самого у величезному світі, позбавивши можливості знати свою історію, історію свого походження?

А ще мені пригадався білий тент із людськими останками. Тепер я точно знала, що то був не скелет Естер.

І тепер уся історія звелася до тієї ночі, коли сталася пожежа. Підпал. Убивство. Відмова від дитини.

Коли поїзд прибув до Гарроґейту і я вийшла на платформу, мене здивував сніг, якого насипало аж по кісточки. Хоч я й дивилася у вікно впродовж останньої години, але, вочевидь, нічого там не помічала, заглиблена у свої думки.

У момент осяяння в мене виникло враження, що мені нарешті стало ясно все.

Мені здалося, що тепер, коли я здогадалася, що дівчат в Енджелфілді було не двоє, а троє, ключ до остаточної розгадки — у моїх руках.

Та у роздумах я дійшла висновку, що й досі нічого не знаю. І не знатиму, доки не розвідаю: що ж трапилося в ту ніч, коли сталася пожежа?

Скелет

Був переддень Різдва; було пізно; ішов сильний сніг. І перший таксист, і другий навідріз відмовилися везти мене в таку далечінь і в таку заметіль; але третього таксиста, чоловіка із флегматичним виразом обличчя, мабуть, зворушила пристрасність мого благання. Він знизав плечима, впустив мене у свою автомашину і хрипким голосом попередив:

— Спробуємо доїхати, але я нічого не обіцяю.

Ми виїхали