Нічний цирк - Ерін Моргенштерн

Прима демонструє Лейні решту своїх найновіших робіт і пришпилені до стіни ескізи, а потім жінки сідають за столик біля вікна.

— Щоразу, коли я навідуюся в гості, ви маєте нову помічницю, — зауважує Лейні, коли найновіша версія покоївки приносить тацю з чаєм і знову хутко зникає.

— Їм набридає чекати, поки я віддам богу душу. А коли вони доходять висновку, що виштовхувати мене з вікна, сподіваючись, що я покочуся горбом прямісінько до мавзолею, не надто надійно, одразу тікають до інших господарів. Я — літня жінка з купою грошей і без спадкоємців, а вони — зграя гарно зачесаних грифів. Оця й місяця не протримається.

— Я завжди гадала, що ви залишите все Чандрешеві, — зізнається Лейні.

— Чандреш не потребує моєї фінансової підтримки. До того ж сумніваюся, що він зможе впоратися зі справами так, як мені хотілося б. Він нічого в цьому не тямить. Хоча останнім часом не можу сказати, що він тямить хоч щось.

— Усе так погано? — цікавиться Лейні, помішуючи чай.

— Він загубив якусь частинку себе, — виголошує Тітонька Падва. — Раніше я бачила, як він із головою занурювався в проекти, але жодного разу не так, як тепер. Від нього тільки тінь залишилася, хоча Чандрешева тінь живіша за багатьох живих. Я роблю, що можу. Знаходжу для його театрів найавангардніші балетні трупи. Тягну його за руку до опери, хоча він сам мав би запрошувати мене. — Прима сьорбає чай і додає: — І не хотілося б торкатися болючої теми, люба, але я намагаюся не підпускати його до поїздів.

— Мудре рішення, — каже Лейні.

— Я знала його ще хлопчиком, і це найменше, що я можу для нього зробити.

Лейні киває. У неї залишається ще багато запитань, але дівчина відчуває, що краще поставити їх іншій людині, котру вона теж збирається навідати. Решту часу розмова стосується виключно моди й мистецьких течій. Мадам Падва наполягає на тому, щоб пошити для неї менш формальну сукню, і замість кольору слонової кістки й чорного пропонує персиковий та кремовий. Ескіз готовий за кілька хвилин.

— Коли я спочину, люба, усе це залишиться тобі, — каже мадам Падва, проводжаючи Лейні. — Я не можу довіритися комусь іншому.

Кабінет достатньо великий, але добряче захаращений і здається меншим, ніж насправді. Більша частина стін, укритих матовим склом, зайнята шафками й полицями. Креслярський стіл біля вікна ховається в ретельно спланованому хаосі паперів, діаграм і креслень. За ним сидить майже невидимий чоловічок в окулярах, що ось-ось зіллється з обстановкою. Шкрябання паперу олівцем видається так само методичним і акуратним, як цокання годинника в кутку.

Кабінет, мов брат-близнюк, схожий на той, що розташовувався в Лондоні, а потім у Відні, перш ніж переїхати сюди, до Базеля.

Містер Барріс відкладає олівець і наливає собі чай. Підвівши погляд і побачивши у дверях Лейні Берджес, він мало не випускає горнятко.

— Схоже, твій помічник вибіг кудись на хвилинку, — каже дівчина. — Я не хотіла тебе налякати.

— Усе гаразд, — вичавлює із себе містер Барріс, повертаючи горнятко на стіл і підводячись зі стільця. — Я чекав на тебе, але гадав, що ти з’явишся після вечері.

— Устигла на попередній потяг, — повідомляє Лейні. — Хотіла тебе бачити.

— Час у твоєму товаристві — завжди задоволення для мене, — озивається містер Барріс. — Чаю?

Лейні киває, прокладаючи собі шлях до столу крізь захаращений кабінет.

— Про що ви говорили, коли Тара навідувала тебе у Відні? — цікавиться дівчина, навіть не присівши.

— Я гадав, що тобі відомо, — каже чоловік, не відводячи погляду від чайника, з якого наливає окріп.

— Ми — дві різних людини, Ітане. Те, що ти ніколи не міг вирішити, у котру закоханий, не робить нас взаємозамінними.

Архітектор ставить на стіл чайник і готує дівчині чай, який вона любить, не запитуючи ні слова.

— Я просив тебе стати моєю дружиною, але ти так і не відповіла мені, — зауважує він, помішуючи напій.

— Ти просив мене після її смерті, — каже Лейні. — Звідки мені знати, чи ти сам обрав мене, чи цей вибір зробила за тебе доля?

Чоловік простягає їй горнятко з чаєм і, коли дівчина бере його, накриває її долоньки своїми.

— Я кохаю тебе, — каже він. — Її я теж любив, але зовсім інакше. Усі ви для мене, як сім’я. Навіть ближчі в якомусь розумінні.

Ітан повертається до свого стільця та знімає окуляри, щоб витерти їх хустинкою.

— Не знаю, для чого ношу їх, — зізнається, розглядаючи скельця. — Потреби в них немає вже кілька років.