Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі
Північани вже були заклопотані: обрізали траву в затінку стін. Клацання їхніх ножиць якось дивно перегукувалося з клацанням ножиць садівників у Аґріонті. Вони стинали під корінь траву в колі завширшки з дюжину кроків. Певно, то була арена, де мав відбутися двобій. Арена, де щонайбільше за годину-дві буде вирішено долю Півночі. Це було дуже схоже на фехтувальну арену, тільки це коло, можливо, невдовзі буде окроплене кров’ю.
— Варварський звичай, — пробурмотів Джеленгорм. Його думки, вочевидь, пішли схожим шляхом.
— Справді? — прогарчав Пайк. — А я саме думав, який він цивілізований.
— Цивілізований? Коли двоє людей забивають один одного перед юрбою?
— Це краще, ніж юрба, в якій усі забивають один одного. Вирішити проблему, вбивши всього одну людину? Як на мене, це гарний кінець для війни.
Джеленгорм здригнувся й подмухав у складені ківшиком долоні.
— А втім… Це надає великого значення бійці між двома людьми. А що, як Дев’ятипалий програє?
— Тоді, гадаю, Бетод збереже свою волю, — безрадісно сказав Вест.
— Але ж він удерся до Союзу! Призвів до загибелі тисяч людей! Він заслуговує на покарання!
— Люди рідко дістають те, на що заслуговують.
Вест згадав, що кістки принца Ладісли гниють десь на пустці. Часом жахливі злочини лишаються непокараними, а деякі з них лише примхливою волею випадку щедро винагороджують. Він застиг на місці.
На видовженому схилі сидів самотою чоловік, що повернувся спиною до міста. Цей чоловік був згорблений і вдягнений у пошарпаний плащ, такий нерухомий і тихий у напівтемряві, що Вест його мало не пропустив.
— Я вас наздожену, — мовив Вест, зійшовши зі стежки. Трава, вкрита блідим хутром інію, з кожним кроком легенько хрускотіла під його чоботями.
— Сідай сюди.
Довкола затемненого обличчя Дев’ятипалого злегка курилося видихнуте повітря.
Вест сів навпочіпки на холодну землю поряд із ним.
— Готовий?
— Я робив це вже десять разів. Не можу сказати, що хоч колись був до цього готовий. Не знаю, чи можна взагалі приготуватися до такого. Найкраще, що я вигадав, — це просто сидіти, чекати, поки час повзтиме собі далі, і спробувати не обісцятися.
— Гадаю, вийти в коло з мокрим пахом могло б бути ніяково.
— Ага. Однак думаю, що це краще за розбиту голову.
Це, поза сумнівом, було правдою. Вест, звісно, вже чув історії про ці дуелі північан. В Енґлії, де він ріс, діти шепотіли одне одному неймовірні історії про них. Проте він слабко уявляв собі, як вони проводяться насправді.
— Як це відбувається?
— Накреслюють коло. Круг нього стоять бійці зі щитами, половина з одного боку, половина з другого, і пильнують, щоб ніхто не втік, перш ніж усе вирішиться. У коло входять двоє бійців. Програє той, хто там гине. Якщо іншому не хочеться побути милосердним. Утім, чомусь не уявляю, як таке може статися сьогодні.
Теж правда.
— Чим битимешся?
— Кожен із нас принесе щось із собою. Це може бути що завгодно. Тоді крутять щит, і той, хто виграє, обирає ту зброю, яку хоче.
— Отже, ти можеш битися тим, що принесе твій ворог?
— Може бути й таке. Я вбив Шаму Безсердечного його ж мечем, а мене проштрикнув спис, який я приніс на бій із Хардінгом Мовчуном. — Лоґен потер собі живіт, неначе йому там боліло від цього спогаду. — Та навіть якщо тебе проштрикнуть твоїм списом, а не чужим, біль від цього сильнішим не стає.
Вест теж задумливо поклав руку на живіт.
— Не стає.
Вони ще трохи посиділи мовчки.
— Я хотів би попросити тебе про одну послугу.
— Скажи яку.
— Ти та твої друзі потримали б щити для мене?
— Ми? — Вест закліпав, дивлячись на карлів у тіні від стіни. Судячи з вигляду, їхні великі круглі щити навіть підняти було непросто, а ще складніше було гарно ними орудувати. — Ти впевнений? Я ніколи в житті такого не тримав.
— Може, й так, але ти знаєш, на чиєму ти боці. Тут небагато людей, яким я можу довіряти. Більшість досі намагається второпати, кого вони ненавидять більше — мене чи Бетода. Достатньо, щоб один із них пхнув мене, коли мене треба підштовхнути, або ж дозволив мені впасти, коли мене треба ловити. Тоді нам усім кінець. Особливо мені.
Вест надув щоки.
— Ми зробимо що зможемо.
— Добре. Добре.
Холодне мовчання розтягнулося. Над чорними схилами й чорними деревами опустився й потьмянів місяць.
— Скажи-но, Лютий… Чи вважаєш ти, що людина має платити за свої вчинки?
Вест різко підвів погляд. У нього в голові промайнула ірраціональна, неприємна думка: Дев’ятипалий говорить про Арді, Ладіслу або ж про них обох. Звісно, в напівтемряві здавалося, ніби в очах північанина виблискує звинувачення. А тоді Вест відчув, як хвиля страху вщухає. Звісно ж, Дев’ятипалий говорить про себе — як і всі, коли дістають таку нагоду. В його очах відображається почуття провини, а не звинувачення. Кожну людину переслідують якісь її помилки.
— Можливо. — Вест прокашлявся: в горлі було сухо. — Іноді. Не знаю. Гадаю, ми всі шкодуємо про якісь свої вчинки.
— Так, — погодився Дев’ятипалий. — Мабуть, так.
Вони замовкли — лиш сиділи і дивилися, як зі всього неба витікає світло.
— Ходім, отамане! — гучно прошепотів Доу. — Ходім уже, блядь!
— Я скажу коли! — різко відказав Шукач, притримуючи росисте гілля, щоб не заважало, і глипаючи на стіни, до яких залишалося кроків зі сто шляху по вогкій луці. — Зараз забагато світла. Ми зачекаємо, поки той клятий місяць опуститься ще трохи, а тоді дременемо.
— Темніше вже не буде! Людей у Бетода точно зосталося не так багато, бо ми стількох перебили у горах, а стіни тут великі. Їхні сили там розтягнуться, мов павутиння.
— Достатньо, щоб лишень один…
Тут Доу побіг отим полем, виділяючись на тлі прим’ятої трави, як купка гівна на снігу.
— От лайно! — безпорадно процідив Шукач.
— Угу, — озвався Мовчун.
Їм залишалося хіба що дивитись і чекати, поки Доу нашпигують стрілами. Чекати на крики, спалахи смолоскипів, тривогу й ту мить, коли все піде котові просто під хвіст. А тоді Доу остаточно піднявся схилом і зник у тіні попід стіною.
— Дістався, — мовив Шукач.
— Угу, — сказав Мовчун.
Це начебто й добре, але Шукачеві було якось не до сміху. Тепер він мусив пробігти цим шляхом сам, а такого талану, як Доу, не мав. Він поглянув на Мовчуна. Той знизав плечима. Вони дременули з-поміж дерев разом, тупаючи ногами по м’якій луці. Мовчун мав довші ноги й почав