Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

Рута припинила розгойдуватися. Ковтнула слину.

– Багато всього сталося відтоді, як ти поїхала. І те, що я розкажу, для тебе, напевно, звучатиме, м-м… – дівчина прикусила губу, зважуючи, як би уникнути слова «неправдоподібним», – звучатиме дивно. Але я прошу тебе дослухати до кінця.

І вона почала розповідати. Про яскраві сни першого та другого типів і про відчуття дежавю після них; про загибель Якова Демидовича та дивну поведінку Анни Ігорівни; про власне самогубство й про те, як після повернення з реанімації сновидіння стали усвідомленими, а минуле почало змінюватися. Дівчина згадала, як стіни в її кімнаті зробилися чорними, описала зустріч із Яковом, якого вважала мертвим (який, власне, і мав бути мертвим), і нарешті переповіла сестрі вчорашню розмову з Анною. Завдяки підготовці перед другою зустріччю з Русецьким, Рута знала, що й за чим казати, та попри це кілька разів затихала, з подивом виявивши, що усвідомлено говорити правду іноді важче, ніж на ходу вигадувати брехню.

Її монолог тривав годину, і весь цей час Рута намагалася не затримуватися поглядом на обличчі сестри. Зрештою вона вмовкла та несміливо, спідлоба подивилася на Індію.

Сестра витріщалася на неї, начебто риба з акваріума.

– Ти заради цього до мене приїхала?

– Ну… так.

– Нічого кращого не могла вигадати? – Рута не відводила очей від зневажливо вигнутої складки рота й мовчала. – Я не знаю, що тобі відповісти. Я думала, ми розмовлятимемо про Іллю. Про нас. А ти… – Інді скривилася. – Чорна кімната? Блін, вона вже три роки чорна!

– Ти мені не віриш… – розчавлено видихнула Рута.

Світ немовби потьмянів, і на око набігла перша сльоза. У пам’яті зринули якось почуті від Індії слова…

(ти моя сестра, і що б я не робила, це не зміниться)

…а наступної миті з дивним відстороненням усвідомила, що тепло від них, яке до цього моменту зігрівало її, раптом почало згасати. Інді штрикнула її палаючим, колючим поглядом.

– Звісно, я тобі не вірю, – промовляла вона таким тоном, неначе записувала голосове повідомлення. – Навіть якби вірила, мене це не обходить. Я вже казала: так, колись ми були нерозлийвода, але тепер я сама по собі, а ти сама по собі.

У свідомості Рути спливли болісні спогади про чи не єдиний за багато років випадок, коли вони серйозно посварилися. Індія щойно приїхала з навчання, сім’я зібралася за столом, і батько завів мову про вакцинацію. За день до того у Григорового хрещеника народився син, і батько маляти вагався, чи вакцинувати його. Чверть години Григір розводився про отруйний вміст усіх вакцин, про коктейль з алюмінію, ртуті та формальдегідів, про те, що ефективність вакцинації не доведено, і зрештою завершив упевненим: Бог і сам про все подбає. Незадовго до того про вакцинацію розповідали на основах здоров’я, тож Рута знала: все, що нагородив батько, – нісенітниця. Дівчина кидала промовисті погляди на сестру, проте Інді наче води в рот набрала. Після вечері Рута дорікнула сестрі. Інді огризнулася, мовляв, ти також мовчала, на що Рута заперечила, що вона просто школярка, а її сестра – майбутній лікар, чия робота, зокрема, полягає в тому, щоби переконувати людей, що вакцинація потрібна. Інді образилася так, що вони не говорили до обіду наступного дня.

Рута пригадувала, як думала тоді, що Інді більше ніколи до неї не озветься, і зараз у її грудях проростала така сама болісна важкість, підсвідомий страх, що точку неповернення вже пройдено.

– Переночуєш сьогодні у мене, – підсумувала Інді. – А завтра я посаджу тебе на маршрутку до Рівного. – Вона помовчала. – Тебе зустрінуть батьки.

– Не будь такою жорсткою… – ледь чутно попросила Рута.

– Будеш розказувати мені про жорстокість? – Інді зміряла сестру презирливим поглядом. – Після всього, що зробила зі мною? Після всього, що зараз робиш із мамою?

Вона не те щоб злилася. Просто конфлікт затягнувся, і тепер ніхто вже не знав, як із нього виплутуватися. Її Ілля загинув, хтось повинен відповісти за це, і поки над Лавриком не відбувся суд, нехай це буде рідна сестра. Логіки не було ніякої, і дівчина добре це усвідомлювала, проте не могла нічого із собою вдіяти. Після сотень годин, які вона провела, сховавши обличчя у мокру від сліз подушку, Інді несподівано виявила, що геть розучилася прощати. Тупо не уявляє, як це.

Відчуваючи, як на очі навертаються сльози, Рута підхопилася й вибігла з кімнати в коридор. Зачинила за собою двері, сповзла по стіні та, обхопивши голову руками, вткнулася лобом у коліна. Їй не вдавалося позбутись відчуття, ніби осудливий погляд сестри протискається крізь цегляну кладку й дістає її навіть за стіною. Рута прокручувала в голові почуте, не помічаючи, як тихі уривчасті схлипування помалу переростають у монотонне ридання. За якусь хвилину дівчина захлиналася від глибокого болю справжньої втрати.

А ще вона розуміла, що Інді не залишила їй вибору.

70

До вечора сестри не перемовилися й словом. Мовчки повечеряли, Інді мовчки постелила Руті на сусідньому ліжку, після чого так само мовчки вляглися. Рута хотіла побажати сестрі на добраніч, але та демонстративно відвернулася обличчям до стіни.

Прогріта за день будівля ніяк не охолоджувалася. О пів на одинадцяту Інді встала й відчинила навстіж іще одну стулку вікна, що, втім, не дуже допомогло.

Рута також не спала. І на мить не склепила очей. Витягнувшись на повен зріст, прислухалася до ритмічного перестуку коліс і протяжних гудків, що час від часу долинали із заходу (четвертий гуртожиток ТДМУ розташовувався неподалік залізничного вокзалу) й намагалася не думати ні про що. Надмірне зосередження на проблемі зазвичай шкодить появі правильного рішення. Вона боялася, що через величезну кількість суперечливих думок у неї просто заклинить шестерні. Однак спогади – не зовсім думки. Ми рідко усвідомлено обмірковуємо те, що відклалось у пам’яті, частіше спогади просто постають перед очима, і нема на те ради.

Перед Рутиним внутрішнім зором повільно пропливали вчорашній сон, сьогоднішня розмова із сестрою та розповідь Анни Чорнай.

Інді зрештою рівномірно засопіла, а Рута продовжувала лежати, не рухаючись, навіть не кліпаючи, неначе робот, у якого сів акумулятор. Дівчина поволі заспокоювалася. Невдовзі по першій думки втихомирилися, наче хтось поклав на лоба прохолодну вологу марлю, і Рута визнала, що річ не в тім, що в неї немає вибору, річ у тім, що вона хоче це зробити. Якщо відверто, вона розуміла це ще тоді, коли сідала в