Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Йому потрібне швидке одужання, Траінель, тому все у ваших руках.

— Неанталь… — захотів сказати він, коли відчув, як якась сукубка починає стягувати із нього одяг. — Я…

— Ти не затримаєшся тут, Фалміне, якби я не хотіла тебе тут стримати. Твоя дорога пролягає далі, на захід, а час не може чекати, — сказала дріада голосом, у якому читалася турбота і переживання. — А тепер, я залишаю вас.

— Не турбуйтеся, пані, він одужає. Зовсім скоро.

— Будемо на те сподіватися, Траінель.

Золотий ліс накрила сніжна завіса. Всюди тріщав мороз, із гілок падало чимало снігу, утворюючи великі замети. Більшість молодих дріад, які раніше подібного не бачили, здивовано спостерігали за вибриками природи. Дивно було бачити, як деякі молоді дівчата бояться ставати або торкатися снігу.

Фалмін весь день провів із сукубками й дійсно, лікування допомогло. Спина та рука уже перестали нити, а перелом, здавалося, остаточно зажив. Мрії про швидкий від'їзд поламала Неанталь, яка попри все вимагала, аби чаклун залишився як мінімум на декілька тижнів.

— Я не можу, — повторював він уже вкотре. — Ти ж знаєш, Неанталь. Сама говорила про це.

Дріада прошивала його льодяним поглядом, який за холодністю своєю міг посперечатися із льодом, який побив пізній врожай. Жінка не збиралася слухати чаклуна, а тому прямо це й показувала.

— Я обдумала і говорю, що твоє лікування не завершене. Перелом руки, любий мій, це не подряпина, а складна рана. Знала я випадки, коли через неправильне зростання кістки людина залишалася калікою. Хочеш того ж?

— Ні, не хочу, але…

— Тоді розмова завершена.

Фалмін промовчав, адже знав, що мудрість цієї жінки така ж велика, як і її впертість. Вона розвернулася, обережно пройшла заметеною стежкою вздовж рядів дерев. Він крокував за нею, мружачи очі від білизни, яка панувала зараз у лісі.

— Коли я побачу Гібді? — запитав Фалмін, якому набридла мовчанка. — І куди ми йдемо?

– Із другом побачишся перед відправленням, і навіть не намагайся заперечити. А йдемо ми до священного джерела Гіен-Т’їальх. Бажаю, аби ти дещо побачив. Воно неподалік, не турбуйся.

— Я хочу зустрітися із Гібді.

Дріада спинилася, але не оберталася. Фалмін побачив, як плечі її напружилися, а руки стиснулися.

— Гном у безпеці — це найголовніше. Тобі ще потрібно побути тут, зі мною.

— А він не може бути присутнім?

— Ти ж знаєш, що це місце не може побачити проста людина, навіть якщо вона є твоїм другом.

— А я не проста людина?

Вона повернулася, подивилася на нього пронизливим, багатослівним поглядом. Чаклун очей не відвів, зціпив зуби від болю в голові та лівій руці, яка горіла, наче занесена над вогнищем. Знав, що це робить Неанталь та злість, яку вона відчуває. Ця жінка мала величезну силу, про яку мало хто міг здогадуватися.

— Нам ще не довго, — лише й сказала дріада, після чого попрямувала собі далі. Біль відступив так само миттєво, як і прийшов.

Фалмін вирішив просто не займати жінку, бачачи її роздратування. Мовчки йшов за нею всю дорогу, не бажаючи ні про що говорити. Невдовзі вони дісталися до місця, про яке говорила Неанталь.

Джерельце виявилося доволі невеликим. Довкола все поросло чагарником та кущами. Серед них Фалмін помітив статуї ельфів та людей, зайнятих різними справами. Хтось танцював, співав або малював. Ельфи любили зображувати дію, рух, тому що це символізувало життя. Вони не сприймали статуй, де хтось просто стоїть або сидить. Фалмін довго роздивлявся ряд скульптур, проходжаючи біля джерельця. Неанталь крокувала за ним, спостерігаючи скоріше за його реакцією, аніж за самими витворами мистецтва. Коли чаклун дійшов до самого кінця, то миттєво спинився. Перед ним постала статуя, яка змусила прикувати до себе погляд. Це була пара, яка, обійнявшись, займалася коханням.

— Хто вони? — вказав Фалмін поглядом на статую, обплетену лозою. — Я чув чимало історій про мистецтво ельфів, але щоб уже так…

— Це Райфінель та Паріль — прабатьки дріад, — Володарка Лісу обережно доторкнулася до статуї, наче боячись пошкодити її дотиком. — Ти ніколи не чув про них?

— На жаль, ні, — зізнався чаклун, — але, як я здогадуюся, у цих двох є своя трагічна історія.

— Він був людиною, а вона — ельфійкою. Близько семи сотень років тому, у величному місті ельфів Каетхе ці двоє знайшли один одного. Вона була ельфійкою із знатного роду, красунею та великою художницею.

— А він, як я думаю, простим обірванцем?

— Дійсно, Паріль був простолюдином. Але цікаве те, що кохання їхнє пронеслося через цілі віки, показуючи усім нам, що навіть така незвичайна любов може існувати. Саме від цих закоханих з'явилася Глітея — моя прабабуся та перша дріада.

Фалмін ще раз поглянув на статую, на двох закоханих, які забувши про увесь світ були поглинуті один одним. Йому здалося, що вони рухаються, кохаються, обплетені лозою, біля цього джерельця. Він бачив у них себе та Анарель.

— Когось нагадує? — здогадалася Неанталь, усміхаючись. — Не дивуйся, тому що навіть я іноді бачу в них своє минуле.

— Це якось незвично, — прошепотів він, не в змозі відвести погляду від статуї, — наче вони живі.

— Можливо, це через те, що в тебе