Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

цьому навіть не намагаючись робити це тихіше. Фалмін повільно розплющив очі. Голова паморочилась, а рука, зафіксована жмутом, німіла та нила. Поруч із собою він побачив двох молодих жінок, які щось голосно обговорювали. Як тільки вони помітили, що чаклун прийшов у себе, розмови закінчилися. Обидві жінки одночасно присіли до нього на ліжко, одна із них поклала руку йому на лоба, хмикнула, взяла зі столу мокру ганчірку.

— Де я?

Він не почув відповіді. Одна із жінок, яка була молодшою за іншу, підвелася, вийшла із приміщення. Фалмін подивився навколо: стеля, стіни, ліжко й стіл найдивовижнішим чином врослися в будинок, наче все було живим. Але за мить чоловік збагнув: усе дійсно жило. Почув, як зовні хтось розмовляє дивною, мелодійною мовою. Розпізнав декілька слів, а потім почув ім'я місцевої володарки. «Дріади, — одразу збагнув чаклун, подившись у карі очі жінки, яка сиділа поруч. — Я в Золотому лісі».

Дріада повільно протерла йому чоло і щоки. Вимочила ганчірку в мисці із водою, відклала її вбік.

— Gel'e? — запитала вона спокійно.

— Fa, Gel'e, — відповів Фалмін, згадуючи вищу мову, якою спілкувалися ельфи та дріади. — A haile…Favelle?

— Gae da laneyan. Fa, — відповіла дріада, навіть не дивлячись на нього. Вона встала, підійшла до столу, взяла дерев'яну мисочку, у якій була якась мазь. — Vlaen, e delleo.

Фалмін послухав, повільно повернувся, ліг на живіт, щоб жінка могла обробити ушкоджені ділянки спини маззю. Відчув легенький холодок і приємний дотик її маленьких рук. Як тільки дріада помастила спину, до кімнати хтось зайшов. Фалмін не бачив, оскільки лежав на животі, а з цієї пози було видно лише красиві ніжки новоприбулої жінки.

— Alia, nenan, — сказав хтось суворо, після чого дріада, яка сиділа біля Фалміна, миттєво вийшла із кімнати. — Повернися, людино, — цього разу голос говорив до чаклуна. Він обережно перевернувся на спину, намагаючись не задіти перев'язану руку.

Прямо перед ним стояла небачено красива жінка із шовковистим білим волоссям, яке сягало їй аж до сідниць. Зіниці дріади були жовтими, що робили її несхожою на інших. Обличчя, у якому простежувалась неймовірна впевненість, не мало жодної зморшки й неправильного вигину, хоча чаклун і знав, що цій жінці не одна сотня років. Попри біль, він сповз із ліжка, опустився на коліно й схилив голову перед дріадою.

— Володарко Неанталь!

— Не варто, Фалміне, — сказала вона по хвилі мовчання, підійшла до нього, допомогла підвестися. — Хіба ж друзі так вітаються?

— Ні, пані, але моя вдячність за порятунок і радість від вашого виду неосяжна.

— Не мені дякуй, Фалміне, а своєму товаришу. Саме він привіз тебе сюди, ризикуючи власним життям.

— Гібді? Він живий?

— Я б сказала, живіший усіх живих. Мої дівчата подбали про нього.

— Розумію, — чоловік посміхнувся, збагнувши, яким чином матінка Неанталь винагородила його товариша. — Дякую вам, Неанталь.

— Фалміне, я не пам'ятаю, коли ми перейшли на «ви».

— Пробач, просто дійсно шокований бачити тебе. Та що там говорити, я не можу збагнути, як взагалі тут опинився.

— Це неважливо, людино. Головне, що ти живий та майже неушкоджений, — вона ніжно провела кінчиками пальців по його ушкодженій руці. Від цього доторку у нього побігли мурашки, — Води Златолісся вилікують тебе, я особисто про це подбаю.

— Не можу просити про це, Неанталь.

— Замовкни! Я завжди відплачую за допомогу, яку мені надають. Ти врятував наших сестер, і за це я вдячна тобі навіки.

– Із ними все добре?

— Так, краще не буває. Не хочеш прогулятися зі мною лісом? Свіже повітря не завадить, тим паче, я бачу, як у твоїх очах світиться купа запитань. Що ж, я відповів на усі, але лише на прогулянці.

Фалмін промовчав, просто посміхнувся. Дріада також усміхнулася, показавши свої маленькі білі зубки, які так гармонійно виглядали на її невеличкому обличчі. Чаклун ще раз переконався, що ця жінка дійсно могла б конкурувати із найкрасивішими жінками світу.

— Ну що, ходімо? — запитала спокійно.

— Так, Неанталь. Моїм кісткам дійсно не завадить розминка.

Вони прогулювалися вздовж рядів ялин, які світилися від снігу, що осів на них. Стежина, якою крокували чаклун і дріада, всіювалась дрібними шишками, які тріскотіли під їхніми ногами. Між дерев панував спокій і гармонія, лише час від часу там вигукувало декілька дріад, які, подивившись на пані Неанталь і її гостя, одразу йшли геть.

Золотий ліс недаремно отримав таку назву. Ще давні ельфи вважали це місце священним, а тому оберігали й ціною власного життя змогли захистити його від позіхань жорстоких людей.

Фалмін був тут колись. Дуже давно, коли ще зими не були настільки холодні, а в горах драконів було значно більше. Він був тут так давно…А зараз, коли доля знову закинула його в це місце, спогади виринули назовні, змусили згадати все те, що було пережито тут.

— Отже, із твоїх розповідей зрозуміло, що Ельгіда в небезпеці, від якої ти хотів її вберегти. Твої пошуки привели до чогось? — запитала Неанталь, порушуючи тишу, яка була між ними декілька хвилин.

— За нами слідкують чародії і, можливо, ще хтось. Зрадника уже шукають.

— А чому цим не займешся ти? — очі дріади сяяли, і в них можна було прочитати усе, що завгодно.

— У мене інший шлях. До Скагіра. Там живе мій знайомий.