На лезі клинка - Джо Аберкромбі

«Порох? Катапульти? Чорнороби? Може, є якесь простіше пояснення?»

Світ навколо нього закрутився у вирі, як у кабінеті архілектора кілька днів тому, а його мозок взявся перебирати факти, розділяючи й поєднуючи їх по-новому.

«А якщо вони просто кажуть правду? А якщо… Ні!»

Ґлокта викинув цю думку з голови. Він звів очі і відповів старому власною хитрою посмішкою.

«Старий актор з вибритою головою і переконливою грою. І більше нічого».

— Якщо ви той, за кого себе видаєте, то вам нічого боятися моїх питань чи своїх відповідей.

Старий вичавив із себе усмішку, і дивний тиск ураз послабшав.

— Мені приємна ваша відвертість, інквізиторе. Я не сумніваюся, що ви докладете всіх зусиль, щоб довести свою теорію. Бажаю вам удачі. Мені ж, як ви кажете, боятись нічого. Я лише попрошу вас знайти хоч якісь докази шахрайства, перш ніж турбувати нас знову.

Ґлокта силувано вклонився.

— Я постараюсь, — відповів він і рушив до дверей.

— О, і ще одне! — Старий дивився на зяючий отвір у стіні. — Чи можна буде підшукати якісь інші апартаменти? Тут досить сильні протяги.

— Я подумаю, чим можна зарадити.

— Гаразд. Може, знайдеться щось понижче. Коліна в мене вже не ті, щоб дертися клятими сходами.

«Справді? Принаймні, ми хоча б у чомусь згодні».

Ґлокта востаннє оглянув трійцю. Голомозий старий не зводив з нього очей, хоча його обличчя було незворушним. Довготелесий молодик нервово зиркнув і швиденько відвернувся. Північанин досі похмуро поглядав на двері у туалет.

«Шарлатани, самозванці, шпигуни. Але як це довести?»

— На все добре, панове, — і він пошкутильгав до сходів з усією гідністю, яку зміг у собі знайти.

Шляхетність

Джезаль зголив останні світлі волосини з підборіддя і сполоснув бритву у мисці. Потім протер її шматою, склав і обережно поклав на столик, милуючись тим, як на перламутровій ручці виблискує сонце.

Витерши обличчя, він — і це була його улюблена частина дня — задивився на себе у дзеркало. Дзеркало було гарне, нещодавно привезене з Віссерина, подарунок батька: овал яскравого, гладенького скла у розкішній, вирізьбленій із темного дерева рамі. Саме таке дзеркало і личило тому вродливому молодику, який так радісно з нього всміхався. Власне, «вродливий» — це ще скромно сказано.

— Ну ти і красень, га? — мовив Джезаль до себе і всміхнувся, торкаючись гладенького підборіддя.

А воно в нього було неабияке. Люди часто називали підборіддя його козирем, хоча й інші частини обличчя також були бездоганними. Він повернувся вправо, потім вліво, щоб краще роздивитися своє прекрасне підборіддя. Не надто велике чи грубе, але й не надто маленьке, жіночне чи слабке. Це, безумовно, було чоловіче підборіддя, з невеликою ямочкою в центрі — сильне і владне, але водночас чуттєве і схильне до розмислів. Чи було ще колись у когось подібне підборіддя? Можливо, у якогось короля чи легендарного героя, і то навряд чи, щоб настільки довершене. Ясно було одне — це шляхетне підборіддя. Простолюдинам така краса навіть наснитися не могла.

Певно, воно дісталося йому від матері, припустив Джезаль. У його батька було досить кволе підборіддя. Як і в його братів, якщо тверезо подумати. Їх було навіть трохи шкода, враховуючи, що йому перепала вся родинна врода.

— Як і більша частина талантів, — промуркотів він радісно до себе.

Джезаль з неохотою відвернувся від люстра і рушив до вітальні, де вдів сорочку і застібнув її на всі ґудзики. Сьогодні він мав виглядати на всі сто. Від цієї думки десь у його животі щось закрутилось, поповзло вгору і застрягло в горлі.

Зараз відкриються ворота. Великий натовп почне штурмувати Аґріонт і займати свої місця на великих дерев’яних лавах, що на Площі маршалів. Тисячі людей. Багато тих, хто був кимось, і ще більше, хто був ніким. Вони вже зібралися: кричать, і штовхаються, і хвилюються, чекаючи на… нього. Джезаль прокашлявся і спробував викинути цю думку з голови. Він і без того витратив на неї половину ночі.

Джезаль підійшов до столу, де стояла таця зі сніданком. Кінчиками пальців взяв сосиску, відкусив краєчок і без апетиту прожував. Тоді наморщив носа і кинув її назад у тарілку. Цього ранку не до сніданку. Він саме витирав пальці серветкою, коли помітив щось на підлозі біля дверей — смужку паперу. Джезаль підняв її і розгорнув. Там був всього один рядок, написаний акуратним, каліграфічним почерком:

Чекаю на тебе ввечері біля статуї Харода Великого, біля Чотирьох Кутів.

А.

— Чорт, — пробурмотів він, не вірячи своїм очам і знову перечитуючи написане.

Склавши записку, він нервово озирнув кімнату. На думку Джезаля спадала лише одна «А». Він не згадував її останні кілька днів, проводив кожен вільний ранок за тренуванням. Але ось вона знову спливла в його голові.

— Чорт!

Джезаль розгорнув записку і ще раз прочитав написане. «Чекаю на тебе ввечері?» Він не зміг стримати вдоволення і незчувся, як уже світився від радості. На його губах вигравала дурнувата посмішка. Таємні зустрічі у темряві? Від хвилювання по спині забігали мурашки. Але таємне рано чи пізно стає явним, а якщо дізнається її брат? Від цієї думки він аж похолов. Вхопивши клаптик паперу обома руками, він уже хотів було його порвати, але в останню мить згорнув і запхав у кишеню.

Вже спускаючись тунелем Джезаль почув шум натовпу. Напрочуд лункий гул, що начебто йшов із самого каміння. Він, звичайно, чув його й раніше, коли був глядачем на минулорічному Турнірі, але тоді від нього не крутило в животі і піт не виступав на шкірі. Бути серед глядачів і бути на арені — дві великі різниці.

Він на мить сповільнив крок, а тоді зупинився, заплющив очі і сперся на стіну, намагаючись глибоко дихати і заспокоїтись, поки галас юрби бив йому у вуха.

— Не хвилюйся. Я знаю, як ти почуваєшся. — Джезаль відчув, як на його плече заспокійливо опустилась рука Веста. — Першого разу я хотів розвернутись і втекти. Але це минеться, коли почнеться поєдинок, повір мені.

— Так, — промимрив Джезаль, — звичайно.

Він сумнівався, що Вест розумів його стан.