На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Він вибрався із постелі і, витягнувши руки вперед, навпомацки попрямував туди, де мали би бути двері. Як спати, було надто світло, а як іти, то надто темно.
— Йобана цивілізація, — буркнув він про себе, змагаючись з дверною ручкою, а тоді обережно прослизнув босоніж у велику круглу кімнату в центрі апартаментів.
Тут було прохолодно, дуже прохолодно. Після вологої, задушливої спальні було приємно відчувати, як холодне повітря торкається шкіри. Чому він спав у тій печі, а не тут? Лоґен сонно приглядався до темних стін, намагаючись здогадатись, які із ледве вловимих дверей ведуть до полиці з дірою для сцяння. З його щастям він цілком може втрапити до кімнати Баяза і ненавмисно посцяти на сплячого Першого з-поміж магів. Тоді у нього точно буде настрій такий, як треба.
Він ступив уперед. Щось бахнуло і загуркотіло — він ударився ногою об край столу. Лоґен вилаявся, схопившись за гомілку, аж нараз згадав про жбан. Він кинувся вперед і зловив його за самий краєчок якраз перед падінням. Очі Лоґена почали пристосовуватись до півмороку, і він тепер міг розгледіти квіти, що прикрашали холодну, блискучу поверхню. Він саме збирався поставити жбан на стіл, як раптом усвідомив: навіщо ще кудись іти, коли у нього у руках ідеальний нічний горщик? Він крадькома оглянув кімнату, приготував глечик… і нараз закляк.
Лоґен був не один.
Перед ним стояла висока, струнка постать, ледве видима у напівтемряві. Лоґен розгледів лише довге волосся, що його легенько розвівав вітерець з вікна. Він вдивлявся у темряву, але обличчя так і не зміг розгледіти.
— Лоґене…
Голос був жіночий, тихий і низький. Йому це зовсім не сподобалось. В кімнаті було холодно, дуже холодно. Він міцно вчепився у жбан.
— Хто ти така? — прохрипів він, і його ж голос здався йому надто гучним у мертвій тиші.
Може, він снить? Лоґен струснув головою, стиснув жбан у руці. Відчуття були реальні. Жахливо реальні.
— Лоґене…
Жінка посунула до нього. На край її обличчя впало слабке світло від вікна. Бліда щока, темна очниця, край рота, а далі вона знову поринула у темряву. Щось у ній було знайоме… Мозок Лоґена напружено думав, поки він задкував за стіл, не зводячи очей з її обрису.
— Чого ти хочеш?
У грудях з’явилося холодне, неприємне відчуття. Лоґен розумів, що треба кликати по допомогу, будити інших, але він чомусь повинен був дізнатись, хто вона така. Повинен був дізнатись. Повітря похололо так, що Лоґен майже бачив, як здіймається із рота подих. Він знав, його дружина була мертва, мертва і холодна — вона возз’єдналася із землею давно і далеко звідси. Він бачив село, спалене дотла, повне трупів. Його дружина була мертва… а все ж…
— Телфі? — прошепотів він.
— Лоґене…
Її голос! Це був її голос! У нього відвисла щелепа. Вона потягнулася до нього, і на неї впало світло від вікна. Бліда рука, бліді пальці, довгі і бліді нігті. Кімната стала крижаніти.
— Лоґене!
— Ти мертва!
Лоґен здійняв жбан, готовий вдарити її по голові. Рука потягнулася до нього, розчепіривши пальці.
Раптом в кімнаті зробилося світло, як удень. Світліше. Все залило сліпуче, розжарене сяйво. Невиразні обриси дверей і меблів змінили різкі білі контури та чорні тіні. Лоґен зажмурив очі, закрився рукою і відступив, сапаючи, до стіни. Пролунав оглушливий гуркіт, подібний до обвалу землі, за ним рипіння й хрускіт, так наче падало велике дерево, а тоді засмерділо горілим. Лоґен обережно розплющив одне око і глянув крізь пальці.
Кімната досить дивно змінилась. В ній знову зробилося темно, але не так, як досі. Крізь велику рвану діру у стіні, де раніше було вікно, сочилося світло. Два крісла щезли, а третє гойдалося на трьох ніжках — його краї жевріли та диміли, наче гілля, яке тривалий час пролежало у багатті. Стіл, який ще мить тому стояв неподалік від нього, тепер лежав розтріснутий навпіл в іншому кінці кімнати. Частину стелі зірвало з кроков, а підлогу встеляли шматки каменю та штукатурки, уламки дощок і друзки скла. Дивна жінка безслідно зникла.
Баяз у нічній сорочці, що хляпала по його товстих стегнах, хитким кроком пробрався крізь завали до зяючої діри у стіни і визирнув у темну ніч.
— Воно здохло.
— Воно?
Лоґен дивився на діру, яка все ще диміла.
— Вона знала моє ім’я…
Чаклун добрів до останнього цілого стільця і звалився на нього, вкінець виснажений.
— Мабуть, то був пожирач. Надісланий Калулем.
— Що-що? — запитав Лоґен спантеличено. — Ким надісланий?
Баяз витер з обличчя піт.
— Ти ж не хотів знати.
— Дійсно, не хотів.
Лоґен не міг цього заперечувати. Він потер підборіддя, поглядаючи крізь рваний отвір у стіні на нічне небо, і подумав, чи не пора змінити свою думку. Але було пізно: у двері почали нестямно гупати.
— Відкриєш, добре?
Лоґен незграбно переступив через уламки і зняв засув. В кімнату увірвався сердитий вартовий, в одній руці якого була лампа, а в іншій — оголений меч.
— Я чув шум!
Світло лампи впало на уламки, вихопило подертий край зірваної штукатурки й вибите каміння, і спинилося на порожнечі, за якою виднілося нічне небо.
— От блядь, — промовив він.
— Нас відвідав непрошений гість, — пробурмотів Лоґен.
— Е… мені треба доповісти… — вартовий був геть збитий з пантелику, — кому-небудь.
Задкуючи до дверей, він перечепився за звалений сволок і ледь не впав. Лоґен почув, як по сходах вистукують його чоботи.
— Що таке пожирач?
Мовчання. Чаклун спав: його очі були заплющені, брови нахмурені, а груди повільно то піднімалися, то опускалися. Лоґен глянув униз. Як не дивно, а він ще досі міцно стискав у правій руці прекрасний і витончений жбан. Лоґен розчистив місце на підлозі і поставив його посеред уламків.
Одні з дверей розчахнулися, і серце Лоґена заледве не вискочило з грудей. Це був Малакус: очі круглі, волосся на голові дибки.
— Що за… — учень пробрався до діри й обережно виглянув у темряву, — чорт!
— Малакусе, що таке пожирач?
Кей різко обернувся і з жахом поглянув на Лоґена.
— Людську плоть їсти заборонено… — прошепотів він завчені слова.
Питання
Ґлокта швиденько запихав кашу в рот, сподіваючись з’їсти хоч половину, поки до горла не підступить нудота. Він ковтнув, закашлявся і затремтів, а тоді просто відсунув миску, наче сама її присутність ображала його гідність.
