Каравал - Стефані Гарбер
Однак Скарлет завжди згадувала матір як неймовірну жінку: життєрадісну, добру й усміхнену, з уст якої лилися тільки солодкі слова. Коли мама була на Трісді, світ Скарлет був сповнений радості, а батько був значно добрішим. До зникнення Паломи губернатор Драґна ніколи не поводився жорстоко з дочками.
Після зникнення матері бабуся стала більше приділяти уваги дівчатам, хоч її не можна було назвати добросердою жінкою. Скарлет завше відчувала, що насправді бабуся не любила малих дітей, але історії вона розповідала пречудові. Бабуся заворожила дівчаток історіями про Каравал, місце, де жила магія. Скарлет усім серцем полюбила Каравал. Вона вірила, що як Легенда та його артисти завітають до острова Трісда, вони принаймні на кілька днів зможуть її ощасливити.
У ті миті мрій Скарлет ловила себе на думці, що прагне не лишень відчуття щастя, вона мріє про магію. Перш ніж назавжди захряснути двері перед своїми фантазіями, вона мріяла бодай день насолодитися Каравалом і погуляти по приватному острові Легенди.
Одначе до весілля Скарлет лишився тиждень. Не надто підходящий час для дитячих витівок. Телла перевернула усе догори дном у кімнаті Скарлет. Джуліан сказав, що вона додумалася навіть лишити записку про викуп. Та зрештою батько розкриє цей обман. Зостатись тут — найгірший варіант з можливих.
А може, залишитися з Теллою бодай на перший день Каравалу? Вони ж устигнуть повернутись до весілля. Якщо це вдасться, батько навряд чи довідається правду. За добу перебування тут їм нічого не загрожує. Батько ніколи не здогадається, де вони насправді були з Теллою.
— Час добігає кінця, ягідко.
Вже майже розтанув серпанок, що огортав острів, відкривши смужку острова. Скарлет побачила попереду щось пухке й біле, що здаля скидалося на цукрову глазур. Вона майже уявила, як Телла біжить по цій білині й благає її зостатись, занурює в неї пальці, ніби хоче переконатися, чи справді воно таке солодке, яким видається на перший погляд.
— А як погоджуся, обіцяєш, що не заважатимеш мені покинути острів, коли раптом я вирішу повернутися до Трісди з Теллою?
— Слово честі, — Джуліан поклав руку на серце.
Скарлет сумнівалася, чи знав Джуліан, що таке честь.
Однак вона була певна, що тільки-но він потрапить на Каравал, то в будь-якому разі втратить до них інтерес.
— Що ж, веслуй далі, але не бризкайся.
Краєчки його губ вигнулись. Джуліан знову занурив весла і враз Скарлет відчула крижану воду під ногами.
— Я ж поросила не бризкати на мене!
— Це не я, — Джуліан змахнув веслами. І хоча тепер він орудував ними обережніше, вода повністю покрила п’яти Скарлет. Враз стало холодніше, ніж на зимному узбережжі Трісди.
— Здається, у човні пробоїна.
— Вмієш плавати? — Джуліан чортихнувся, а тимчасом вода вже сягала щиколоток.
— Я живу на острові. Звісно, вмію.
Джуліан зняв пальто і викинув його за борт.
— Якщо знімеш одяг, буде простіше. На тобі ж є спіднє?
— Ти впевнений, що ми не догребемо до берега на човні? — спитала Скарлет. У неї спітніли долоні, хоч холод і пронизував ноги. До острова Сновидінь було щонайменше сто ярдів, а так далеко вона ще ніколи не запливала.
— Спробувати можна, проте човен явно не дотягне, — Джуліан знімав черевики. — Нам варто поквапитись, цей час ліпше використати на роздягання. Вода холодна, в одязі подолати цю відстань буде неможливо.
Скарлет оглянула вкриту хмарами поверхню води, намагаючись відшукати човен чи пліт:
— А що ми одягнемо, коли допливемо до острова?
— Гадаю, спершу нам слід допливти до нього. Тобто, я маю на увазі тебе, — Джуліан розстібав ґудзики на сорочці, розвинені м’язи вселяли впевненість, що йому не важко буде досягти берега.
За мить він пірнув, не промовивши жодного слова.
Він не обернувся. Сильні руки вправно розтинали крижану гладінь, тоді як довкола Скарлет стрімко більшало води. Поділ сукні плавав біля литок. Вона спробувала веслувати, однак від цього човен швидше занурювався У воду.
Залишалося лишень стрибати.
Повітря стрілою вилетіло з легень, наповнивши натомість їх чимось холодним та важким. Перед очами стояла білина. Усе враз побіліло. Навіть відтінки води з рожево-бірюзових завитків перетворились на страхітливі тіні крижаного білого. Скарлет випірнула на поверхню, вхопила повітря, що обпікало легені.
Вона намагалася боротись із течією з тією ж вправністю, що і Джуліан, але він мав рацію — корсет міцно стискав їй груди, а важка тканина сковувала ноги. Скарлет марно намагалася борсатися ногами. Що більше вона докладала зусиль, то більше її затягував океан. Вона ледь трималась над поверхнею. Крижана хвиля холоду паралізувала її тіло і потягла до дна. Така крижана й важка. Ноги пекли, вона щосили намагалася знову вхопити повітря. Мабуть, саме так почувався Філіп, коли його топив батько. «Ти це заслужила», — промайнуло в її голові. Здавалося, до дна її тягне не вода, а чиясь сильна рука:
нижче
нижче
нижче...
— Ти ж казала, що вмієш плавати, — Джуліан виштовхував Скарлет нагору, аж поки нарешті вона спромоглася ковтнути повітря.
— Дихай повільно, — наказав Джуліан. — Не дихай надто глибоко.
В легенях і досі пекло, проте Скарлет спромоглася вичавити з себе кілька слів:
— Ти мене покинув.
— Я ж думав, ти вмієш плавати.
— Це через сукню, — Скарлет стихла. Здавалось, сукня знову тягне її донизу.
— Ти зможеш протриматись на поверхні якусь хвилю без моєї допомоги? — Джуліан глибоко вдихнув, вільною рукою дістав ніж, і перш ніж Скарлет змогла погодитись чи заперечити, пірнув під воду.
Здавалося, минула вічність, перш ніж вона відчула Джуліанові руки на своїй талії. Потім вістря ножа торкнулося її грудей. У Скарлет перехопило подих, поки він рішуче розтинав її корсет. Рука міцно стискала талію, так само міцно, як щось стискалось у її грудях. Скарлет ще ніколи не була так близько з чоловіком. Намагалася не думати, що бачив чи відчував Джуліан, коли врешті-решт звільнив її від важкої сукні й вона зосталася в самій лише сорочці.
На обличчя Скарлет полетіли бризки — Джуліан випірнув, жадібно хапаючи повітря.
— Тепер ти можеш плисти? — ледь спромігся він спитати.
— А ти? — прохрипіла Скарлет. Їй також важко давалися слова. З’явилося таке
