Каравал - Стефані Гарбер
— Не витрачаймо сили на балачки, — Джуліан почав плисти, але цього разу залишався поруч зі Скарлет. Вона не мала певності, чи він це робить, бо хвилюється про її безпеку, чи то геть охляв, рятуючи її. Скарлет і досі відчувала, як її тягне на дно, але тепер, без важкого вбрання, вона здатна була опиратися водній стихії. Скарлет опинилась на мерехтливому білому узбережжі острова Сновидінь одночасно з Джуліаном. Зблизька поверхня виглядала ще пухкішою, ніж вона собі уявляла. Ця білина виявилася снігом. Немов чарівні кремові хмари холодного килима оповили прибережну смугу. Усе довкола виглядало недоторканим і викликало страх.
— Не відставай, — Джуліан схопив руку Скарлет, потягнувши у напрямку білих завитків пари. — Ходімо, нам потрібно рухатись далі.
— Чекай, — Скарлет ще раз оглянула білу дивовижу, що нагадувала їй блискучу поливу на торті. Достоту таку, яку вона колись бачила у вітрині кондитерської — ідеально гладеньку, без жодного сліду Телли на ньому.
— Де моя сестра?
7
розорі хмари на острові затулили сонце, скинувши димку сіро-блакитних тіней на узбережжя. Незайманий сніг під ногами набув барвінкового кольору і підморгував Скарлет іскорками, ніби то був якийсь жарт.— Де Телла? — повторила Скарлет.
— Мабуть, я висадив її на іншій частині узбережжя, — Джуліан знову взяв Скарлет за руку, але вона її висмикнула. — Ми мусимо йти далі, інакше замерзнемо. Шукатимемо твою сестру, коли зігріємося.
— А що як вона зараз теж замерзає? До-на-телло! — вигукнула Скарлет, зуби її цокотіли. Від снігу під ногами та мокрої тканини, котра прилипла до льодяної шкіри, Скарлет калатало ще більше, ніж тієї ночі, коли батько змусив її спати надворі, коли став свідком того, як Телла подарувала перший поцілунок хлопцеві. Та хай там що, Скарлет не збиралась рушати далі, поки не знайде сестри. — Донателло!
— Ти лише гаєш час, — змоклий до рубця, без сорочки, Джуліан люто зиркав на неї. Він лякав її більше, ніж раніше. — Твоя сестра на берег зійшла сухою, в пальті та рукавицях. У будь-якому разі вона не замерзне. А як ми зостанемося тут, то перетворимося на бурулі. Треба йти туди, он до тих дерев.
За лінією, де снігова мантія узбережжя зустрічалась із гущавиною зелених дерев, на небі танцювали вогняні язики світанку. Скарлет могла заприсягнутись, що ще хвилину тому там нічого не було. Вона навіть не могла пригадати, чи бачила дерева. На відміну від сухорлявих чагарників Трісди, стовбури дерев скидалися на перекручені товсті джгути, вкриті сніжно-білим та зеленим мохом.
— Ні, — тремтіла Скарлет. — Ми...
— Ні, так далі не піде, — відрізав Джуліан. — Твої губи вже фіолетові. Нам потрібно знайти, звідки йде дим.
— Мені байдуже. Якщо моя сестра десь тут...
— Твоя сестра, ймовірно, вирушила на пошуки брами. У нас є час лише до сходу сонця, аби потрапити на Каравал. Це означає — нам слід іди на дим, а потім знайти браму, — він ішов попереду. Сніг рипів під босими ногами.
Скарлет востаннє окинула поглядом незаймане узбережжя.
Телла не здатна була сумирно чекати, та коли вона і справді подалася на Каравал, то чому не видно жодного її сліду?
Скарлет мусила плентатися за Джуліаном до лісу. Соснова глиця прилипала до стоп, але вона нічого не відчувала. Вони вийшли на багнисту коричневу стежку. За п’ятами залишалися вогкі сліди, але сліду Теллиних чобітків не було видно.
— Ймовірно, вона пішла іншим шляхом, — Джуліан не цокотів зубами, але на фоні химерних тіней дерев його засмагла шкіра набула кольору індиго.
Скарлет хотіла заперечити, але мокрий одяг зльодянів, у лісі виявилося навіть холодніше, ніж на узбережжі. Вона охопила себе холодними руками, від чого замерзла ще дужче.
Джуліан занепокоєно поглянув на неї:
— Треба тебе десь зігріти.
— Але ж моя сестра...
— Досить кмітлива, аби вже бути у грі. Якщо ти тут задубнеш, шукати її вже не буде сенсу, — Джуліан обняв її плечі.
Скарлет заціпеніла.
— Я лише намагаюсь тебе зігріти, — він ображено насупив темі брови.
— Ти сам замерзаєш... — а подумки додала: «Та й сам майже голий».
Скарлет звільнилася від Джуліанової руки і мало не перечепилася. Ліс закінчувався. М’яку стежку з багнюки змінила більш тверда, вимощена камінцями, які переливались, наче відшліфовані морем скельця. Кольорова дорога простягалася ген-ген далеко і зливалась із лабіринтом звивистих вуличок, забудованих розмаїтими заокругленими крамничками, пофарбованими у відтінки коштовних каменів. Крамниці тулилися одна до одної так, наче хтось понаскидав коробки з капелюшками.
Тут було чарівно, просто феєрично, та надто вже спокійно.
Усі крамниці були зачинені. Сніг на дахах можна було хіба порівняти із порохом на забутих книжках. Скарлет не знала, що то було за місце, але Каравал вона собі уявляла інакше.
Ранковий дим і досі витав у повітрі, проте, здавалося, від узбережжя вони до нього не наблизилися й на метр.
— Ягідко, треба рухатись далі, — Джуліан звернув в одну із чудернацьких вуличок.
Скарлет здавалося, що від холоду у неї виникли галюцинації, або ж щось сталося з її головою. До моторошної тиші додалися ще й дивні вивіски на крамничках, тих самих, що за формою подібні на коробки з капелюшками. Надписи на вивісках були зроблені різними мовами й більше скидалися на абракадабру. Ось наприклад: «Відчиняється близько півночі». Або ж: «Завітайте вчора».
— Чому все зачинено? — поцікавилась Скарлет. Її слова вилітали елегантними кільцями пари. — А де всі?
— Ми не повинні зупинятися. Йди далі. Треба знайти місце й зігрітися, — Джуліан пролетів повз найбільш ексцентричну крамницю, яку коли-небудь доводилося бачити Скарлет.
Ось що там було: капелюхи-казанки, оздоблені воронячими опудалами, чохли для парасоль, очіпки для панянок, оздоблені людськими зубами, люстерка, в яких відображалася чорнота людських душ. Ні, то таки холоднеча вплинула на її зір! Скарлет сподівалася, що Джуліан мав рацію, і Телла десь сиділа у теплій місцині. Вона весь час видивлялася медове волосся сестри, прислухалась до тиші, намагаючись почути дзвінкий сміх, проте у всіх крамницях було порожнього й тихо.
Джуліан посмикав кілька ручок, але двері не піддавалися.
Наступний ряд занедбаних крамниць хизувався низкою фантастичних речей: