Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг

— Бери й не сперечайся. Якщо в тебе справді виникне потреба ним скористатися, то ні хріна не вийде (з цими штуками так завжди), але все одно візьми.

— Ти хочеш посперечатися зі мною?

— Можеш собі сперечатися. Сперечайся скільки влізе.

Деякий час вона пильно дивилася в майже-світло-карі очі Едді, а потім посміхнулася — трохи стомлено.

— Я не сперечатимуся. — І взяла револьвер. — Прошу тебе, повертайся швидше, якщо зможеш.

— Зможу. — Едді знову її поцілував, але цього разу вже поспіхом, і мало не сказав їй «Шануйся»… але серйозно, про яке шанування могло йтися за таких обставин?

Він спустився вниз схилом пагорба, крізь тіні, що вже почали згущуватися (омаромонстри ще не повилазили, але невдовзі настане їхній час), і знову прочитав слово, написане на дверях. Тілом, як і минулого разу, пробіг холодок. Яким же слушним було це слово. Яким слушним, Господи. Він знову подивився на пагорб. Деякий час не міг розгледіти Одетту, а потім побачив, як щось рухається. Світло-коричнева пляма долоні. Вона махала йому рукою.

Едді помахав у відповідь, а потім розвернув візок і побіг, трохи піднявши його таким чином, аби менші й крихкіші колеса не торкалися землі. Він біг на південь, туди, звідки прийшов. Перші півгодини його тінь бігла разом із ним. То була неймовірно довга тінь кістлявого велетня, що, пришпилена до підошов кросівок Едді, простиралася на багато ярдів на схід. Коли зайшло сонце, тінь зникла, а з хвиль на берег почали виватювати омаромонстри.

Минуло близько десяти хвилин відтоді, як він почув перший із їхніх криків, які нагадували дзижчання пилки, і, піднявши очі в небо, Едді побачив, що на темно-синьому оксамиті неба заспокійливо світиться вечірня зоря.

«Божественні тіні ночі спускаються на землю… час сутінок настав…»

— Нехай тільки з нею нічого не станеться. — Ноги вже боліли, повітря в легенях було надто гарячим і важким, а на нього ще чекала третя поїздка, і цього разу за пасажира правитиме стрілець. І хоча Едді здогадувався, що Роланд, мабуть, важчий за Одетту фунтів на сто, і знав, що мусить берегти сили, він усе одно не припиняв бігу. — Нехай тільки з нею нічого не станеться, ось моє бажання, нехай моя кохана буде в безпеці.

І тут, наче погане передвістя, десь у кривих ущелинах, що зміїлися на пагорбах, пролунав рик дикої кішки… тільки голос у неї був, наче в лева з африканських джунглів.

Едді побіг швидше, штовхаючи перед собою порожню коляску. Невдовзі вітер почав тоненько й моторошно завивати у спицях піднятих передніх коліс, що вільно оберталися в повітрі.

11

Стрілець почув тонкий і неприємний, як стогін, звук: до нього щось наближалося. Він трохи напружився, а потім до вух долинуло важке засапане дихання, і Роланд розслабився. Едді. Щоб зрозуміти це, йому навіть очей розплющувати не довелося.

Коли виття стихло і кроки бігуна вповільнилися, Роланд розплющив повіки. Перед ним, важко дихаючи, стояв Едді. По його шоках струмками стікав піт. Сорочка суцільною темною плямою прилипла до грудей. Від усіх залишкових ознак хлопчика-студентика, які йому приписував Джек Мандоліні, не лишилося й сліду. Волосся нависало на чоло. Штани в паху були порвані. Під очима розпливалися синювато-багряні кола. Вони й довершували картину. У Едді Діна був украй неохайний вигляд.

— Я встиг, — сказав він. — Я тут. — Він роззирнувся довкола, потім знову глянув на стрільця так, наче не міг до кінця в це повірити. — Боже милосердний, я справді тут.

— Ти віддав їй револьвер.

Едді вирішив, що стрілець погано виглядає — так само недобре, як до першого скороченого курсу «Кефлексу», а може, навіть трохи гірше. Жар лихоманки наче розходився від нього хвилями, й Едді знав, що мусить відчувати до нього співчуття, але тієї миті ним оволодів тільки пекельний шал, і більш нічого.

— Я рвав собі сраку, аби добутися сюди в рекордно короткий термін, і все, що ти можеш сказати з цього приводу, — «Ти віддав їй револьвер»?! Дякую, чувак. Мені здавалося, що я можу розраховувати бодай на якусь мінімальну вдячність, а отримав, бля, по балді.

— Гадаю, я сказав єдине, що має значення.

— Ну, якщо вже ти про це заговорив, то так, я віддав їй револьвер, — сказав Едді, взявши руки в боки і з викликом дивлячись на стрільця згори вниз. — Тепер у тебе є вибір. Або ти залазиш у цей візок, або я спробую скласти його й запхати тобі в дупу. Що вам припало до душі, господарю?

— Ні те, ні те. — На Роландових вустах заграла легка посмішка, посмішка людини, що посміхається проти власної волі, просто тому, що нічого не може з собою вдіяти. — Спочатку ти трохи поспиш, Едді. Усьому свій час, а поки що тобі треба поспати. Ти геть виснажений.

— Я хочу повернутися до неї.

— Я теж. Але якщо ти не відпочинеш, то впадеш по дорозі. Просто впадеш. Паскудно для тебе, для мене ще гірше, а для неї так узагалі найгірше.

Якусь мить Едді вагався.

— Судячи з часу, ти незле впорався, — визнав стрілець. Примружившись, він подивився на сонце. — Зараз четверта, можливо, п'ята година. Поспиш годин п'ять, може, сім, і буде вже зовсім темно…

— Чотири. Чотири години.

— Добре. Важливо те, що спатимеш, поки не стемніє. Потім поїси. І поїдемо.

— Ти теж поїси.

На стрільцевих вустах знову з'явилася подоба посмішки.

— Принаймні спробую. — Він спокійно подивився на Едді. — Зараз моє життя в твоїх руках. Гадаю, тобі це відомо.

— Так.

— Я тебе викрав.

— Так.

— Тобі хочеться мене вбити? Якщо так, то краще зроби це зараз, але не змушуй нас… — Дихання з тихим свистом виривалося в нього з грудей. Едді почув хрипіння, і цей звук йому дуже не сподобався. — …почуватися незручно, — закінчив Роланд.

— Я не хочу тебе вбивати.

— Тоді… — Напад хрипкого кашлю обірвав слова. — …лягай.

Едді ліг. Сон не зійшов на нього, як це часом бувало, а навалився і схопив грубими ручищами розпаленої і незграбної коханки. Він ще встиг почути (а можливо, це був лише сон), як Роланд говорить: «Не варто було залишати їй револьвер», а потім на непевний час поринув у пітьму. Прокинувся від того, що Роланд торсав його, а коли сів на пісок, то відчуття було таке, наче все тіло перетворилося на згусток болю: болю й важкості. М'язи перетворилися на проіржавлені лебідки й крани в давно покинутому