Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
— І вона навіть знає, де цей будинок, — белькотіла я змерзлими губами, поки Аврелій паперовими серветками витирав моє волосся, — ваш будинок, де колись жила місіс Лав. Вона подивилася у вікно, і місіс Лав здалася їй доброю бабусею з казки… Розумієте, до чого я веду?
Аврелій похитав головою.
— Але ж вона сказала мені…
— Вона збрехала вам, Аврелію! Коли ви прийшли до неї у своєму брунатному костюмі, вона збрехала вам. А недавно зізналася мені, що збрехала.
— Господи, твоя воля! — вигукнув велетень. — А як же ви дізналися про мій брунатний костюм? До речі, мені довелося вдати з себе журналіста!
Трохи згодом, уже усвідомивши сказане мною, Аврелій спитав:
— То, кажете, ложечка така, як у мене? І вона знає, де мій будинок?
— Вона ваша тітка, Аврелію. А Еммеліна — ваша мати.
Аврелій облишив моє волосся і кинув довгий погляд крізь вікно автомобіля на будинок удалині.
— Моя мама, — прошепотів він. — Там моя мама.
Я кивнула.
Знову запала тиша.
Нарешті Аврелій повернувся до мене і сказав:
— Відведіть мене до неї, Марґарет.
І тут я отямилася.
— Річ у тім, Аврелію, що з нею… не все гаразд.
— Вона хвора? Тоді ви просто мусите відвести мене до неї. І негайно!
— Не те щоб хвора. Як би це вам краще пояснити… Ваша матір постраждала під час пожежі, Аврелію. Шкоди було завдано не лише її обличчю, але й її розуму.
Аврелій увібрав у себе цю інформацію і додав її до свого тягаря втрат і страждань. Коли ж він знову заговорив, то в його голосі чулася рішучість.
— Усе одно. Відведіть мене до неї.
Що ж визначило мою реакцію? Застуда? День мого народження? Чи те, що я теж фактично виросла без матері?.. Ні. Найважливішим для мене тоді був вираз обличчя Аврелія. Вираз обличчя, з яким чекав він на мою відповідь. Можна було сказати «ні» і знайти для цього сто одну причину, але всі вони зблякли, коли я зустріла його суворий погляд.
І сказала «так».
Возз’єднання
Гарячій ванні певною мірою вдалося зігріти моє тіло, але біль, що обпікав мені очі й чоло, не слабшав. Я полишила думки про роботу, яку збиралася виконати в другій половині дня, заповзла у ліжко і накрилася ще однією ковдрою аж по вуха. Я й досі час від часу здригалася від якогось внутрішнього холоду. У неглибокому сні до мене прийшли дивні видіння. Естер з моїм батьком, двійнята з моєю матір’ю; це були видіння, де кожен мав чуже обличчя, де кожен мав на собі чужий одяг, і навіть моє власне обличчя непокоїло мене, бо воно увесь час змінювалося, переходило з одного стану в інший: то воно було моїм обличчям, то обличчям якоїсь іншої людини… Згодом мені наснилася яскраво-руда голова Аврелія: це був він, завжди і незмінно він, і тільки він. Велетень посміхнувся — і всі фантоми зникли. Потім темрява поглинула мене, як вода, і я поринула у глибини сну.
Прокинулася я з головним болем, болем у суглобах, кінцівках і спині. Утома, яка не мала жодного стосунку до роботи й недосипання, тиснула на мене важким тягарем і вповільнювала думки. Темрява за вікном згустилася. Невже я проспала призначену з Аврелієм зустріч?.. Ця думка крутилася в моїй голові, але десь далеко, і спливло чимало довгих хвилин, перш ніж я остаточно оговталась і поглянула на годинник.
Коли я спала, у моїй свідомості виникло якесь непевне відчуття. Що то було? Тремтіння? Ностальгія? Нервове збудження? Не знаю, але воно породило надію. Надію на те, що минуле повертається. Минуле повертається! Моя сестра поруч, вона десь недалеко. Це було ясно, як день. Я не бачила її, не могла її відчути, але моє внутрішнє вухо, завжди націлене на неї, вловило її вібрацію і сповнило мене якоюсь смутною заколисливою радістю.
Відкладати зустріч з Аврелієм потреби не було. Моя сестра знайде мене, де б я не була. Хіба ж ми з нею не двійнята?
У мене залишалося ще півгодини до зустрічі, призначеної біля хвіртки парку. Насилу я вилізла з ліжка. Мені було холодно, я відчувала слабкість в усьому тілі, тому не стала скидати піжаму, а вдягла теплу спідницю та светр поверх неї. Закутавшись, наче дитинча, яке вирядили подивитися на нічний феєрверк, я пішла вниз, до кухні. Джудіт залишила мені холодну страву, але я не мала апетиту і не доторкнулася до їжі. Цілих десять хвилин сиділа я за столом у кухні, борючись із бажанням заплющити очі, але так і не насмілилася впасти у сон, бо тоді б неминуче мусила боляче забитися головою об тверду поверхню столу.
Коли до зустрічі залишалося п’ять хвилин, я відчинила кухонні двері і вислизнула в сад.
А надворі — ні вогника з будинку, ні поблиску зірок. Я йшла, спотикаючись, у темряві; м’який ґрунт під ногами, дотики листя й гілок застерігали мене, коли я починала відхилятися від стежини. Раптом звідкілясь із темряви виставилася якась гілка і боляче дряпнула мене по обличчі. Я примружилася, захищаючи очі: в голові запульсувало — чи то від болю, чи то від ейфорії. Тепер мені все стало ясно. Це її пісня. Моя сестра повертається.
Нарешті я на місці зустрічі. У темряві щось заворушилося. То був Аврелій. Моя рука незграбно вперлася в нього; він схопив її, наче лещатами, і притримав мене, щоб я не впала.
— З вами все гаразд?
Я почула запитання, але воно прозвучало десь далеко-далеко.
— Може, у вас температура?
Дивно: слова я чула, але не розуміла.
Я хотіла розповісти йому про оту радісну пульсацію, про те, що до мене повертається сестра, що вона ось-ось має сюди прийти. Я знала це напевне, бо відчувала тепло, яке йшло від плями на моєму боці. Але беззвучний голос, що линув від неї, став межи мною та моїми словами і не давав мені говорити. Я наче оніміла.
Аврелій відпустив мою руку, зняв рукавичку, і я відчула дотик його дивовижно холодної долоні на своєму чолі (мені здавалося, що надворі дуже жарко).
— Вам слід бути у ліжку, — мовив він.
Я смикнула Аврелія за рукав. Несильно, але відчутно. І він пішов за мною через парк — не пішов навіть, а плавно покотився, наче статуя на роликах.
Не пам’ятаю,
