Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Вітер жбурнув у вікно жменю дощових крапель, і серце моє тьохнуло. Надвір! Ось куди мені зараз потрібно! І не просто до парку, а кудись далеко-далеко. Зараз. Негайно. Ген аж до мохових боліт.

Головна брама завжди замкнена, я це знала, але не мала ані найменшого бажання просити Моріса відімкнути її. Натомість вирушила через парк до найвіддаленішої від будинку місцинки. Там були двері у стіні. Вони заросли плющем, і їх уже давно ніхто не відчиняв, тому мені довелося докласти чимало зусиль, розсуваючи зарості в пошуках клямки. Коли я потягла двері на себе і вони таки розчинилися, за ними виявилися ще густіші зарості плюща, крізь які я насилу пролізла, вибравшись з них геть розпатланою.

Раніш я вважала, що мені подобається дощ, але виявилося, що я погано його знаю. Я любила міський дощ — доброзичливий і вихований, «пом’якшений» міським кліматом, підігрітий міським теплом. Але тут, на торф’янику, дощ був жорстокий і злий, хльосткий від вітру і колючий від холоду. Шматочки льоду голками впивалися мені в обличчя, а пориви вітру штурхали мене у спину.

З днем народження!

У крамниці батько зазвичай діставав із-під столу мій подарунок, коли я спускалася вниз. Найчастіше подарунком була книжка чи декілька книжок, придбаних на аукціоні і відкладених до мого дня народження. Утім, це могла бути платівка, парфуми, картина… Удень, коли меншало роботи, батько загортав подарунок у папір, упіймавши момент, коли я виходила на пошту чи відлучалася до бібліотеки. В обідній час батько — сам, без матері — виходив купити вітальну картку, а потім, сидячи за столом, підписував її: З любов’ю — від мами і тата. І все це батько робив сам, сам-один. Сам ходив до булочної по торт. У якомусь потаємному місці в крамниці (я так і не дізналася, у якому саме, і це був один з нечисленних секретів, досі не розгаданих мною) він ховав свічку, яка вигулькувала зі своєї схованки щороку на мій день народження. Свічку запалювали, а потім я задмухувала її, зображуючи при цьому невимовну радість і захват. Після цієї процедури ми їли торт, пили чай і всідалися за каталоги, щоб спокійно перетравити з’їдене.

Я знала, яким випробуванням ставали для батька мої дні народження, коли я була малою. Зараз, коли я вже доросла, це набагато легше. Але тоді батькові доводилося ховати подарунки в сараї, причому не від мене, а від матері, яку дратував навіть їх вигляд. Неминучий головний біль був її ревно дотримуваним обрядом спомину, через який не можна було запросити до нас на мій день народження інших дітей; не можна було також розважитися походом до парку чи звіринцю — адже це б означало лишити матір саму. Іграшки, які мені дарували на день народження, були скромними і непоказними; торти ніколи не пеклися вдома, а купувалися, і перш ніж сховати їх у жерстянку до наступного дня, з них слід було видалити свічки та цукрову глазур.

— З днем народження! — радісно шепотів тато мені на вухо. — Будь щаслива у свій день народження!

Та чи був цей день для мене дійсно щасливим?.. Ми з батьком потихеньку грали в карти; переможець зображав на обличчі тріумф, а переможений корчив нещасну згорьовану гримасу. І все це — мовчки. З горішньої ж кімнати не долітало ані звуку: ні зойку, ні сичання, ні белькотіння. У перервах між нашими іграми мій бідолашний батько то сходив нагору, то спускався вниз, розриваючись між мовчазним болем у материній спальні і нашим таємним днем народження на першому поверсі. І коли він курсував сходами, вираз його обличчя мінявся з радісного на співчутливий, зі співчутливого — на радісний.

То був нещасливий день народження. Разом зі мною на світ з’явився смуток. Він завжди був поруч. Він осідав, як пил, на всіх речах у нашому домі. Він укривав усіх і все. Він удирався в нас із кожним нашим подихом. На кожного з нас накидав пелену нещастя.

Такі нестерпні спогади виринули з моєї пам’яті під крижаним дощем, і я відчула, що страшенно змерзла.

Чому моя мати так і не змогла полюбити мене? Чому моє життя важило для неї менше, ніж смерть моєї сестри? Напевне, вона винуватила мене в її смерті. Що ж, можливо, вона мала рацію. Адже я живу тільки завдяки тому, що моя сестра померла. І щодня самим своїм виглядом нагадую матері про її втрату.

Невже їй було б легше, якби ми обидві померли?..

Приголомшена цими роздумами, я йшла собі і йшла, немов загіпнотизована. Мені було байдуже, куди я йду. Я нікуди не дивилася, нічого не бачила. Просто йшла, спотикаючись, і сама не знала, куди йду.

І раптом на щось наштовхнулася.

— Марґарет! Марґарет!

Я так змерзла, що й не злякалася. Обличчя задубіло так, що я не змогла належним чином відреагувати на несподівану появу височенної та широченної постаті, закутаної у схожу на тент водонепроникну накидку.

Фігура ворухнулася, поклала обидві руки мені на плечі і злегка мене струснула.

— Марґарет!

Це був Аврелій.

— Ви тільки погляньте на себе! Ви ж синя від холоду! Мерщій ходімте зі мною!

Він узяв мене за руку і швидко повів за собою. Я мовчки спотикалася трохи позаду, аж поки ми не вийшли на дорогу, на якій стояла машина. Аврелій швиденько запхав мене всередину. Я почула, як зачиняються дверцята, як загуркотів двигун; відчула, як мої коліна й литки огорнув потік тепла.

Аврелій відкоркував термос і налив мені чашку апельсинового чаю.

— Пийте!

Я відсьорбнула. Чай був гарячий та солодкий.

— Їжте!

Я вгризлася в бутерброд, що він його мені простягнув.

Сидячи у теплому авто, п’ючи гарячий чай і наминаючи бутерброди з курятиною, я нарешті відчула, як мені холодно. Мої зуби заторохтіли, мов кастаньєти, а тіло охопив несамовитий дрож.

— Господи! — тихенько вигукував Аврелій, подаючи мені один смачний бутерброд за іншим. — Який жах!

Нарешті їжа трохи привела мене до тями.

— Що ви тут робите, Аврелію?

— Я приїхав, щоб подарувати вам ось це, — відказав він і, простягши руку, взяв із заднього сидіння форму для випічки тортів.

Аврелій поклав її мені на коліна і, сяючи радістю, урочисто зняв кришку.

Усередині був торт.

Домашній торт.

А на ньому літерами з глазурі було написано:

З днем народження, Марґарет!

Якби мені не було так холодно, я б заплакала. Натомість — либонь, від