Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд

— Рада познайомитися, Джилліан, — шепнула Келен так, щоб не почули Сестри.

Джилліан посміхнулася.

— Спасибі, що захистила мене. Ти стримала слово. — Прошепотіла вона у відповідь.

Вона обережно взяла руку Келен і на секунду притиснулася до неї щокою.

— Ти найхоробріша людина, з тих, кого я зустрічала. Після Річарда.

— Річарда?

— Річарда Рала. Він був тут до тебе. Він врятував мого дідуся тоді, але тепер…

Голос Джилліан здригнувся, коли вона відвела свій погляд від Келен. Келен ніжно погладила рукою голову дівчинки, сподіваючись пом'якшити її душевні страждання. Вона кивнула головою в бік.

— Підійди до он тієї сідельної сумки, Джилліан, та візьми собі що-небудь поїсти.

Келен тремтіла від болю і найбільше хотіла лягти на землю, але знала, що слова Сестри Юлії не були порожньою загрозою.

— А потім, якщо ти не проти… не могла б ти посидіти зі мною цієї вночі? Сьогодні мені б знадобилося товариство.

Джилліан посміхнулася. Від цієї щирої посмішки на серці у Келен потепліло.

— Вранці до нас приєднається ще один друг.

Келен нерозуміючи насупилася, і Джилліан вказала на небо.

— У мене є ворон на ім'я Локі. Вдень він прилетить і розважить нас своїми витівками.

Келен посміхнулася при думці про ворону-друга. Дівчинка стиснула руку Келен.

— Сьогодні я не покину тебе, Келен. Обіцяю.

Які б страждання не відчувала Келен, яким би безрадісним не здавалося їй майбутнє, вона була щаслива. Джилліан залишилася жива — Келен тільки що виграла свою першу битву, і ця перемога додала їй нових сил.

Річард йшов, киваючи у відповідь на вітання ближніх солдатів. Причин для радості у нього не було. Але він посміхався, інакше люди могли неправильно витлумачити його похмурий вигляд. Кожен солдат дивився на минаючого лорда Рала з очікуванням і надією. Багато зупинялися і мовчки притискали кулаки до серця. У цьому русі було не просто вітання — в ньому відчувалася гордість за свого вождя. І ось цим-то людям він повинен був розповісти про ті жахливі речі, що показала йому Шота. Річард ніяк не міг зібратися з духом і заговорити, а тому йому тільки й залишалося що посміхатися. І при цьому постаратися вкласти в посмішку стільки тепла, скільки він був в змозі висловити.

Десь далеко на обрії спалахнула блискавка. Навколо лунали звичайні звуки, властиві повсякденному життю величезного табору: говір тисяч людей, іржання коней, гуркіт коліс, дзвін ковальських молотів, стукіт переставлюваних ящиків, різкі вигуки наказів. Але весь цей шум перекрив зловісний гуркіт грому, що прокотився по рівнині Азеріта.

Сердиті грозові хмари, немов пожираючи простір, затягували в себе все нові шматки і росли на очах. Час від часу спокій вологого повітря порушувався різкими поривами вітру, що змушував тремтіти вимпели і прапори. Різко налетівши, вітер припинився так само раптово. Ніби він поспішив повернутися назад до підходячої бурі, подібно передовому загону, що повертається після успішного рейду до основної армії.

Однак ніхто не звертав уваги на наступаючу бурю. Мешканців табору більше цікавив Річард, який йшов біля рядів наметів. Адже був час, коли будь-який з цих людей з радістю розправився б з ним. Колись. До того, як Річард став лордом Ралом.

Прийнявши на себе обов'язки правителя, Річард дав усім цим людям гідну мету, щоб застосувати свої військові здібності, замість того, щоб своєю зброєю нести іншим тиранію. Зрозуміло, серед д'харіанців були й такі, хто з ненавистю зустрів зміни. Такі навернулися до ідей Ордена, щоб зі сліпою жорстокістю винищити саму ідею про право людини самостійно розпоряджатися власним життям.

Але більшість людей підтримала Річарда. Підтримали з усім запалом, на який тільки були здатні багато років гноблені люди. Це було перше покоління нових людей, які отримали реальний шанс стати вільними. Людей, ясно усвідомлюючих значення змін, привнесених в їх життя. Вони чіпко трималися за можливість жити в тому світі, який показав їм Річард. І кращим даром їм самим, їх близьким, їхнім дітям у цьому світі була свобода. Життя для самих себе. І багато хто з них вже пішли на смерть в ім'я цієї благородної мети.

Д'харіанські солдати, як колись Морд-Сіт, пішли за Річардом з власної волі. Вони самі зробили цей вибір, а не підкорилися наказу. Тепер слова «лорд Рал» мали для цих людей значення, якого ніколи не мало раніше.

Але зараз ці люди протистояли силі, яка заперечувала право їх самих і їх близьких на власне життя і долю. Річард жодної хвилини не сумнівався — серця цих людей сповнені надії, але знав, що їм не вистояти в сутичці з величезним числом загарбників з Імперського Ордена. В цей день, як ніколи, він повинен бути лордом Ралом. Поки у них залишається шанс на краще життя, Річард зобов'язаний стати істинним лордом Ралом, зобов'язаний подбати про тих, хто пішов за ним. Він повинен змусити їх побачити те, що бачив він сам.

Верна швидко підійшла до нього, потиснула руку і нахилилася поближче.

— Ти й уявити не можеш, що значить для цих людей твоя присутність, Річард. Особливо перед битвою, яка наближається. Битва, про яку тисячі років попереджали пророцтва! Хто б міг уявити таке!

Так! Ніхто з них і уявити не міг, про що збирається говорити з ними Річард!

Він озирнувся і посміхнувся Верні.

— Я знаю, аббатиса.

Поїздка з Народного Палацу зараз зайняла значно більше часу, ніж в минуле його відвідування, тому що армія Д'хари поступово просувалася на південь, назустріч Імперському Ордену. Зараз в цій армії зібралися всі сили, щоб протистояли загрозі. Саме ці люди залишалися єдиною і останньою надією Д'харіанскої Імперії. І Річард, точно знаючи, що цей бій вони програють, повинен був переконати їх у тому, що в такому разі їх чекає лише поразка і смерть.

Кара і Ніккі слідували трохи позаду нього, ледь не наступаючи на п'яти. Річард зовсім не вважав, що для його захисту їм необхідно бути