Гонихмарник - Дарунок Корній

Якщо тому молодику не заткнути рота, він такого набалакає.

— Завів своєї улюбленої! Ич, розійшовся! Ти добрий хлопець, Юро, та часто тебе того, заносить. Цить, небораче! Не гніви мене! Що зроблено — то зроблено! Чи ти думаєш, що мудріший від мене?

Дід спеціально випускає величезне димове кільце з люльки і прямісінько хлопцеві в обличчя, той від несподіванки закашлюється. Дід починає весело реготати:

— Ха-ха-ха! От маєш! Не тобі мене вчити, небоже! Не смій у то влізати. Ти й далі, Юрко, такий же сльозолий. То місто твоє на тебе так впливає, бо замного знаєсі з людьми?

Козак пахкає своєю люлькою і свердлить очима Юрка.

Ой, не дарма той завів розмовоньку. О, диви, очі вбік відводить.

— Скажи мені чесно, молодий козаче! Ти ніц не замислив, га? Усе єдно знати буду! Ану, дивись мені в очі!

— Той, мені час, пора, — Юрко стрімголов зривається на ноги, але козак встигає перехопити його руку.

— Тпру-у-у! Стій, небоже! Не так хутко! Поки не скажеш правди — звідси не підеш!

Юрко винувато чухає потилицю…

Аліна сидить у вікні University of the Arts, London, у ногах валяється тайстра. Звичний наплечник вона у Лондоні замінила тайстрою. Минув майже рік, як вона тут. Якось воно так вийшло зовсім поступово, тут на чужині просто зі всіх дір полізла її українськість. Тайстра замість звичного наплічника. Сорочки оздоблені вишивкою, навіть джинси, і ті з орнаментами, літні футболки з писанками… Кожен орнамент — не просто малюнок. То мова, мова вічності. Навіть вічність має свою мову, вона не німа. Дід навчив її читати символи: і вишитий рушник або автентична писанка бувають інколи цікавішими від Вольтера чи Ніцше.

Ех! Вона тут, на чужині, вже задихається. На всіх творчих роботах у неї виписується журба. Татко відправив її сюди вчитися на два роки, точніше, сама відправилася. Сама ж напросилася! Свідомо не вертала додому, у Львів, навіть на різдвяні свята та Паску, відчувала, що не зможе. Не зможе глянути в очі місту, яке плаче з неба сльозами Гонихмарника, у якому лавки в парку, дахи, квіти і навіть хмари будуть нагадувати про Сашка.

Мама каже, що час і відстань — найліпші лікарі. Аліна знає — то не для неї. Біль не став меншим, час не розмив обрисів, душа ще й досі тужить, бо він її доля, якщо не в цьому житті, то в наступному — точно. Що ж, вона зачекає. А ось улітку вона приїде на канікули додому й залишиться. Досить із неї мандрів! Ще до всіх бід — туга за батьківщиною. Уже не витримує.

Аліна знає, що змінилася. Внутрішні зміни завжди впливають на нас і ззовні. У неї зараз довге русяве волосся, аж за пояс. Як мріяла колись мама. Навіть не знала, що то так приємно може бути — мати такі розкішні коси. Аліна зовнішньо стає все більш схожою на молоду Ірину, принаймні, про це говорить її дзеркало та старі мамині фотографії, але це не дратує, зовсім ні. Вона ж її мама. А мама у неї красуня!

Після львівської плаксивої погоди лондонська не здавалася дуже паскудною, хоча трішки схожою. Тут усе Чуже: люди, мова, місто, культура… Та людина до всього звикає, до погоди і навіть до незнайомої культури. Щось подібне Аліна відчувала, коли їздила з батьками на відпочинок у Крим. О, ні — її не тягне в Крим, їй хочеться додому, вона сумує за Карпатами, холодною водою за графіком, за львівською бруківкою. За мамою, татком, за Мартою, Морвою і навіть за Гонихмарником. Та найдужче за Сашком. Хоча він для неї табу! Вона пообіцяла не шукати з ним зустрічі, а слово звикла тримати.

Звичайно, тут, у Лондоні, дуже цікаво. І Ковент-гарден, і Трафальгарська площа, Сент-Джеймс-парк, Грін-парк, Букінгемський палац, Оксфорд-стрит… Так, це пізнавально, але воно не зігріває.

Невеселі думки лізуть у голову. Аліна дивиться через шибу вікна на сонце, воно в цьому місті завжди таке журливе, ніби закіптюжене. Так і хочеться його помити. І воно майже завше сумне, а це не відмивається, на жаль. Сумне, майже таке, як вона. І зачасто плаче, навіть частіше, ніж у Львові. А будеш тут веселим, онде надходить велика чорна хмара, яка його проковтне. Що її жде сьогодні? Безконечні години праці в майстернях, лекції, практичні. Аліна схрестила ноги, майже як Дід. Слава Богу, тут у тому розмаїтті мов та культур всім байдуже до неї. Аліна, втиснувшись лобом у шибу, дивиться на сонце, яке з останніх сил променями старається відбитися від наполегливості чорної хмари. Дарма. Зараз буде дощ.

— Привіт чи хелло! Думаю, що привіт! Я — українець. Ти також з України? Правда? Судячи з твого зовнішнього вигляду — так! — за спиною Аліна чує знайомий голос, з відтінком іронії.

То вже глюки у неї починаються. Вона озирається.

Навпроти стоїть Сашко і чемно посміхається. Її Сашко. Він підстригся, незмінний чорний колір светра і джинсів залишився, грайливість глибоких смоляних очей також незмінна.

— Я не помилився. Ти озирнулася, отже, розумієш українську, а ще до всього — твій одяг, — втішено продовжує юнак. — Знаєш, тільки українки мають такі красиві очі і розкішне русяве волосся. Можна з тобою познайомитися?

Компліменти робити також не розучився. Хлопець для вітання простягає чемно руку. Авжеж, він її ще чи вже не знає:

— Мене звати Олександр, можна Саша, Сашко. Майбутній скульптор. Приїхав сюди на три місяці, на стажування!

Аліна автоматично тисне його долоню, м'яку і сильну, клубок, змішаний зі сліз та радості, застрягає в горлі, та вона щосили заштовхує його всередину: — Дуже приємно — Аліна.

Юрко стоїть під вікном кафе на Оксфорд-стрит. Він і вона, щасливо посміхаючись, розмовляють.

— Він впізнав її, він знайшов її. Вона не порушувала клятви, Діду. Бачиш Аліна не шукала його. Це він в отому чужинському місті серед мільйонів мешканців віднайшов її, єдину. Я не втручався, чесне слово, Діду. Лише дозволив їм зустрітися. Шанс був мізерний, і ти будеш мені казати, що це — не кохання?

Аліна стоїть біля вікна у темній кімнаті спальні і дивиться на нічний Львів. Падає дощ. Ззаду її обхоплюють сильні та дужі руки Сашка. Він цілує її у шию, а на вушко ніжно шепоче:

— Чуєш, кохана, як гарно і рівно плаче дощ! Спокійно і тихо, майже радісно.

Аліна посміхається — чи то дощеві, чи то чоловікові. Дощ змиває з вулиць