Гонихмарник - Дарунок Корній
Дівчина розплющує очі. Тисячі сонць вдаряють у зіниці. Стільки сонця, тут стільки сонця. Воно на відстані простягнутої руки, величне і величаве, зовсім не пекуче, лишень дуже яскраве. Дурні книжні істини лізуть у голову. Сонцепоклонниця, язичниця, поганка! Вона жене їх геть, кудись на задвірки душі. Хай посидять там. Вони зайві. Є вона і є її Сонце… Вона нарешті зважується підняти на нього очі, відчуваючи трепет та майже побожність перед всемогутністю вогняного дива, створеного кимсь. Сонце крутить колесом у блакиті, віддаляючись від неї сваргою. «Вогонь для життя, вода — для міці» — звідки беруться в голові оті слова? Уже навіть не дивується власним думкам. На плече дівчини лягає чиясь важка долоня. Та вона не боїться, тому що це очікувано. Тому що знає, допоки поруч Сонце, ніхто не нашкодить їй тут, ніхто, бо вона його дитина. Сонцепоклонниця? Хай! Сонцепоклонниця. А це привітне місце, його дім, оселя Сонця. Отже, і її оселя також.
Аліна встає з колін, дубовий листочок кладе в кишеню. Озирається. Нікого, поки що. Блакитне безмір'я над головою, смарагдова трава на лінії горизонту майже зливається з тим безмір'ям. Але й там нікого немає. Ні живої душі. Знову повертає свою голову до Сонця і торопіє. Звідкись взялося величне дерево, здається, дуб. Дуб із легенди. Таких великих дерев вона зроду не бачила. Його гілля наче тримає небо. А чому ж наче? Таки держить! Сонце стало маленьким химериком і ніби заплуталося у віттях дуба. Під дубом Дід. От і зустрілися.
Старий сидить у позі Будди і дивиться на Аліну, ховаючи у вусах посмішку. Принаймні, так здається Аліні. Голова поголена, оселедець за вухом, довгі вуса. Зодягнений у багряну лискучу куртку із золотим позументом і китицями, і в «широких, як море, шароварах». За плечима стоїть припнута до дуба рушниця. Дід схожий, мов дві каплі води, на міфічного Мамая з картин. Біля козака на траві пляшка і склянка. У руках кобза, у кутику вуст люлька. За деревом пасеться чорний кінь, прив'язаний до запханого в землю списа. На гілці дуба завішена червона феска з китицею, порохівниця.
Козак починає весело співати, перебираючи вправно струнами кобзи:
— Хоч дивись, не дивись, та ба, не вгадаєш:
Відкіль я та як звали — нічичирк не взнаєш!
Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,
Той може і прізвище моє угадати.
А ти, як хоч, називай, на все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за те полаю.
А якого роду я, то всяк про те знає,
Хто по світу ходить-блукає та долі шукає.
Я, козак-запорожець, ні об чім не тужу,
Як є люлька та тютюнець, то мені й байдуже!
Надію маю на мушкет, на ту сіромаху,
Що не ржавіє ніколи, на шаблю, на сваху.
Як натягну ж лука я, брязну тятивою,
То від мене і хан кримський утіка з ордою…
Аліна піднімає голову вверх, погляд падає на крону дуба. Там заплуталося Сонце. То не гра уяви і не образний вислів.
Сотні пальчиків-листочків і рученят-гілочок дуба якимсь дивом міцно тримають його. Аліні здається, що Сонце зараз заплаче, йому майже боляче. Вона рішуче підходить до дуба. Не легко на нього вилізти. Кількох людей треба, щоб обхопити його руками. Старий дуб! Отже, час лишив на його тілі свої шрами-оранки, гулі та синці. Декілька секунд — і вона на дереві. Гілки дуба ніби пручаються, не хочуть пускати її. Руки, обличчя роздряпані, з ранок сочиться кров. Та вона дуже вперта, так просто не здається.
Сонце, мов яблучко завбільшки, Аліна вивільняє його з пастки — і коли торкається до нього, взявши у руку, відчуває — у її тіло вливається світло. Вона не хоче розлучатися зі своїм Сонцем, та знає, що мусить, бо воно не тільки її. Дівчина розтискає пальці… Сонце піднімається вгору-вгору-вгору і починає рости.
Аліна спускається вниз. Нарешті озивається Дід, голос м'який і спокійний:
— Хочеш запитати, чому ти тут? Не зараз, дочко. Мудрі питання потребують таких же відповідей. Зараз від твоїх вчинків залежить не одна доля. Ми ще побачимось. А тобі час іти туди, куди велено! Минуле здвигнуто і забуто! Іди, одна з нас, та, що несе Сонце. Та, що несе світло. І пам'ятай, що було на самому початку, добре пам'ятай.
Аліна знає, що має врятувати Сашка. Це зараз найважливіше, а от полаятися з Дідом, здається, ще буде нагода. Вона зажмурюється. Тільки так тут можна подорожувати.
Коли вкотре відкриває очі, картина змінюється. Чужина, морок.
Аліна йде ущелиною. Між скелями, під чужим небом, над головою безмірне зоряне шатро. Тільки зірки тут світять геть по-іншому. Вона виходить на відкритий простір. Знайома Долина смерті в підніжжі Вершини світу.
Несподівано дівчина зупиняється. Ноги не хочуть іти, відмовляються рухатись. Вона відчуває, якась сила тримає її міцно, пригвинтивши до землі. Старається вирватися і не може. Ноги ніби вросли в цю чужу для неї землю. Неквапливо й поважно з-за гір вилазить світанок. Темрява розсіюється. І вже чітко можна споглядати довколишній світ. І гори. Це не живі, лагідні на дотик, приємні для ока Карпати. Це чужинські гори. Три камені бовваніють попереду. Один із них — Сашкова душа, яка у пастці. Все, як у вчорашньому сні. Аліна починає його гукати. Сашко не озирається, тільки ледь помітно ворушиться. Аліні лишилося пройти якусь сотню метрів і забрати його з цього місця.
Поряд відчуває чиюсь присутність. Хтось тут зовсім поряд, хтось невідомий. Придивляється до неї… Це той, хто стереже цю долину, хто стоїть на воротах. Вона майже інтуїтивно відчуває його. Воротар, брамник, страж. Отже, двері замкнені, тому вона не може рухатися далі. Відповіді самі з'являються в голові. Дивна штука сон, куди тільки не забредаєш. Але тут, схоже, важливіше інше — зуміти повернутися. «Ти спочатку зайди, а тоді подумаєш про те, як вийти», — роздратовано осмикує саму себе Аліна.
— Чого тобі треба? — викрикує Аліна, повітря підхоплює її голос і розносить слова над горами. Вони об скелі розбиваються луною на друзки: «Еба-еба-еба».
Галас насторожує того, хто пантрує і слідкує за нею. Він її не розуміє. Еге ж, вона ж бо говорить українською, а коби говорила англійською, щоб воно
