Скляне прокляття - Томас Тімайєр

Тим часом зелені напівпрозорі камені продовжували рости й розмножуватися. Деякі з них уже зробилися завбільшки з футбольний м’яч. Повсюди на землю сипалися все нові й нові осколки. Майданчик, на якому колись стояв храм, тепер був усіяний сотнями й тисячами мерехтливих пульсуючих камінців. Схоже, метеорит розколовся на стільки дрібних осколків, що й перелічити було неможливо.

Патрик почувався карликом у дивовижній позаземній оранжереї. Один камінець почав рости просто під підошвою його чобота. Цього страхіття він не витримав і кинувся навтьоки — туди, де стояла хатинка з полоненими. Він не міг би точно сказати, чому обрав цей напрямок, проте ноги самі несли його туди.

Пробігши метрів сто, О’Ніл згадав, що забув узяти свою сумку. Він зупинився, важко відсапуючи. І раптом побачив просто перед собою чотирьох бранців, один із яких видався йому давно знайомим — надзвичайно високий і стрункий, із загостреними рисами обличчя.

Молодий чоловік схопився за ніж — єдину зброю, що знайшлася в його кишенях.

— Гумбольдт! — мимоволі вирвалося в нього. — Як вам удалося вибратися звідти?

— Хіба зараз це так уже й важливо?

— Але… Ви ж дали слово!

— Нам повернутися назад?

— Я… О, ні! — О’Ніл сховав ніж у піхви. — Ми маємо дуже серйозні проблеми, й ви, на мій погляд, могли б…

— Я теж так думаю, — учений швидко глянув у бік пагорба. — Дощ, чи не так?

Патрик кивнув.

— Уламки метеорита під дощем ростуть і розмножуються. Я ніколи досі не бачив нічого страшнішого!

— А чого ви дивуєтеся? Я ж казав, що це і справді рослина, хоча й із далекої зірки. Зруйнувавши кристал, ви спровокували процес розмноження. Цей осколок — насінина, з якої розвивається нова рослина. Я вже розповідав вашому босу, як це відбувається. Ви що, й досі мені не вірите?

— Сер Уїлсон вважав, що…

— Сер Уїлсон — клінічний йолоп. І, до того ж, безпринципна й жорстока людина. Дуже небезпечне поєднання.

Патрик хотів було щось заперечити, та замість цього опустив голову і промовив:

— Ви мали рацію. Все так і є…

На губах Гумбольдта з’явилася скупа усмішка.

— Як приємно чути тверезу оцінку.

— Я глибоко помилявся, — вів далі Патрик. — І якби існувала хоча б найменша можливість змінити ситуацію на краще…

— Боюся, ви запізнилися. Все найгірше вже сталося. І, зауважте, все це збігається з догонським пророцтвом. Зараз я бачу для нас єдиний вихід — накивати п’ятами звідси, і якнайшвидше.

— Виходить… ви гадаєте, що нам не вдасться зупинити цей оскаженілий метеорит?

Гумбольдт похитав головою.

— Не бачу, яким чином ми зможемо це зробити. Усе, що цій істоті потрібно для розвитку, — вода, тепло і силіцій, — тут в необмеженій кількості. І так триватиме доти, поки не закінчиться дощовий сезон. Крім уламків метеорита і їхнього потомства, тут більше нічого не залишиться. Дуже шкода, що я не можу повідомити вам нічого більш оптимістичного.

Тільки зараз Патрик перевів погляд на Оскара. З ним таки сталося щось незрозуміле. Хлопець тремтів усім тілом, стоячи поруч із батьком.

— Що з вашим сином? Щось він дуже змарнів. Чи можу я чимсь допомогти?

Гумбольдт міцно стиснув губи.

— Дякую, але, боюся, що в цьому випадку вже надто пізно. Ми нічого не знаємо про подібні трансформації. Просто нам слід тікати звідси. Не можна гаяти часу.

Наступної миті з центрального майдану міста почулися відчайдушні крики, до яких приєдналися оглушливий дзвін і тріск.

Джейбс Уїлсон дивився, як руйнується його мрія. Напівпрозорі світні камені неухильно збільшувалися та множилися. Деякі з них уже досягали кількох метрів у діаметрі. Вони поступово сховали під собою руїни храму й продовжували захоплювати все нові й нові площі.

Цей клятий німець мав рацію, і дуже шкода, що він, Уїлсон, вчасно не дослухався до його застережень. Що ж, він покараний за свою зверхність. А поки що камені розмножуються з фантастичною швидкістю й незабаром дістануться до хатини, в якій ув’язнено Гумбольдта і його супутників. Не треба мати надзвичайну уяву, щоб зрозуміти, що тоді чекатиме на бранців. Їх буде поховано під шаром зеленкуватого каміння…

Можна вважати, що цієї проблеми більше не існує.

Залишаються догони. Чи спробують вони знову зупинити їх, коли доведеться відступати скельним містком? Xтозна. Все залежатиме від того, наскільки вони оговталися після жорстокого розгрому. Але, хай там як, а його люди хочуть якнайшвидше забратися з плато, і зброї для цього у них вдосталь.

Думки про це привели його до ще однієї проблеми. Що на сьогоднішній день залишилося від його загону? Арчер загинув, О’Ніл зник і, схоже, переметнувся до його ворогів. Решта спроможні лише виконувати накази. Тупоголові вояки, котрі не навчені думати й можуть лише хизуватися своєю силою. Вони, звісно ж, здатні захистити його від помсти догонів, але не більше.

У коробці з-під сигар, що схована в його сумці, лежить осколок метеорита. Якщо він доправить його до Лондона цілим і неушкодженим, то зможе за допомогою води та силіцію виростити камінець до необхідних розмірів. Ось тільки постає питання, як туди добратися. Його шанси набагато збільшаться, якщо він вирушить додому сам. Більшу частину запасів продовольства вже знищено зеленими кристалами, а решти не вистачить на всіх. Якщо вдасться прихопити з собою трохи харчів і непомітно зникнути, то він зможе дістатися до Тімбукту й сісти на корабель, який пливе вниз за течією Нігеру. Так і зробимо.