Прокляті - Чак Паланік
Із сусідньої клітки лунає голос Бабетти: «Який сьогодні день?»
Якщо дозволите, життя у Пеклі схоже на вінтажний мультик «Ворнер Бразерс», де герої постійно втрачають голови під гільйотинами та розлітаються на шматки від вибухів динаміту, а потім знову повністю відновлюються — саме вчасно для того, щоб стати жертвою нового насильства. У цій системі можна знайти водночас і втіху, й нудьгу.
Чийсь голос зазначає:
— Це не Сатана, — голос належить хлопчику-тінейджеру із сусідньої клітки. Він продовжує: — Це був Аріман, звичайний демон іранської пустелі, — на руці в хлопця широкий годинник підводника з функціями визначення глибини занурювання та вбудованим калькулятором. Взутий він у черевики фірми «Хаш Паппіз» на каучуковій підошві, а літні штани в нього такі короткі, що з-під них видно білі шкарпетки домашнього плетіння. Хлопець закотив очі, похитав головою і додав: — Блі-ін, ти що, і справді нічогісінько не петраєш у базовій прадавній крос-культурній теологічній антропології?
Бабетта присідає навпочіпки й плює, знову починаючи наводити блиск на підроблені туфлі, допомагаючи собі вологою серветкою.
— Заткни пельку, занудо, — каже вона.
— Помилилася, — визнаю я. Потім показую на себе пальцем — дідько, який грубий жест, навіть у нестерпному жарі Пекла я відчуваю, що червонію, і додаю: — Я Медісон.
— Знаю, — киває хлопець. — Я ж бо не глухий.
У ту ж мить, коли я вперше бачу карі очі хлопця… жахлива, моторошна загроза надії набрякає всередині мого схожого на діжку тіла.
Хлопець пояснює: Аріман — усього лише скинуте божество, притаманне давньоперській культурі. Він був братом-близнюком Ормузда, а народив його Бог-творець, якого звали Зурван. Аріман відповідає за отруту, посуху, голод, скорпіонів — тобто, найбільш стереотипні проблеми пустелі. Його ж сина звуть Зохак, і зі шкіри в нього на плечах ростуть отруйні змії. За словами хлопця, єдина їжа, що задовольнить цих змій, — людські мізки. Все це… типові жахливі подробиці, до яких так охочі всі тінейджери. Водночас жахливо і нудно — саме для ботана.
Бабетта полірує нігті об ремінець сумочки, ігноруючи нас обох.
Хлопець хитає головою у той бік, де зникла рогата фігура, й каже:
— Зазвичай він зависає на дальньому боці Блювотного ставка, що на захід від Ріки гарячої слини, на протилежному березі Озера лайна… — хлопець знизує плечима й відзначає: — Досить крутий, як на упиря.
Я чую голос Бабетти; вона хвалиться:
— Я теж одного разу дісталася Аріману… — вона бачить вираз обличчя хлопця, дивиться на горбик, що несподівано виріс у нього на штанях, і додає: — Та не в цьому сенсі, ти, товстий, жалюгідний, нікчемний гівнюк.
Так, може, я мертва і до того ж страждаю на першокласний комплекс меншовартості, але я здатна впізнати ерекцію на вигляд. Смердюче, наповнене запахом калу повітря навколо нас дзижчить жирними, чорними кімнатними мухами, але я питаю хлопця:
— Як тебе звати?
— Леонард, — відповідає він.
Я продовжую:
— За що тебе прирекли на Пекло?
— За мастурбацію, — відповідає за нього Бабетта.
Леонард не погоджується:
— Переходив вулицю на червоне світло.
Я питаю:
— Тобі подобається «Клуб „Сніданок“»?
А він мені:
— А що це?
А я йому:
— Як гадаєш, я вродлива?
Хлопець, Леонард, ковзає по мені своїми мрійними карими очима, що сідають, наче мухи, на мої товсті й короткуваті ноги, товсті лінзи в окулярах, кривий ніс і пласкі груди. Він переводить погляд на Бабетту. Потім знову на мене. Брови з нього підскакують аж до лінії росту волосся, вкриваючи йому лоба довгими, наче акордеон, складками. Він посміхається, але хитає головою. Ні.
— Просто перевіряла, — кажу я і ховаю усмішку, прикидаючись, що шкрябаю екзему на щоці — екзему, якої в мене немає.
Розділ п'ятий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Після досить невдалого початку я, нарешті, відпочиваю на повну. Я увесь час знайомлюсь із новими людьми, і мені дуже шкода через ту плутанину… Тільки подумай: як я могла сплутати звичайнісінького демона, який нічим особливим не вирізняється, — із тобою. Я весь час також дізнаюсь щось нове й цікаве від Леонарда. І найголовніше: у мене виникла найблискучіша ідея щодо того, як перебороти свою підступну схильність до Надії».
Хто б міг уявити, що ця крос-культурна антропологічна теологія може бути такою цікавою штукою! За словами Леонарда, власника найчарівніших карих очей, усі демони Пекла колись правили, як боги, у культурах минулих часів.
Ні, це нечесно, але що для одного — бог, то для іншого — диявол. Коли кожна наступна цивілізація ставала домінуючою, одним із перших її вчинків було скидання й демонізація всіх, кому попередня культура поклонялась. Так, євреї накинулися на Ваала, бога вавілонян. Християни вигнали Пана, і Локі, і Марса — божеств давніх греків, і кельтів, і римлян, відповідно. Англійці заборонили вірування в духів австралійських аборигенів, відомих, як мімі. Сатану зображують із роздвоєними копитами, бо їх мав Пан, і він має вила, що походять від тризуба, що його носив Нептун. Як тільки чергове божество скидали, воно відправлялося до Пекла. А боги так уже звикли до підношень і люблячої уваги, що новий статус, звичайно ж, добре псував їм настрій.
Отже, я знала слово «відсилати» ще до того, як його вжив Леонард. Може, мені й тринадцять, може, я і новенька у підземному царстві, але не треба тримати мене за ідіотку.
— Нашого друга, Арімана, викинули з пантеону божеств іранці доби передзороастризму, — повідомляє мені Леонард, наставивши на мене вказівний палець, і додає: — Але не піддавайся спокусі сприйняти євсеїзм як іудейське втілення маздаїзму, — Леонард знову хитає головою та продовжує: — Все, що відноситься до доби Навуходоносора II, набагато складніше.
Бабетта роздумливо дивиться на своє відображення у дзеркалі компактної пудри, яку вона тримає в одній руці, а другою, затиснувши в ній крихітну щіточку, відновлює тіні на повіках. Вона відривається від свого відображення та каже Леонардові:
— Невже є люди, нудніші за тебе?
Коли була заснована католицька віра, продовжує хлопець, церква зрозуміла, що монотеїзм не може замістити такий давній та улюблений політеїзм, хоч вона і визнала його відсталим і язичницьким. Учасники богослужінь занадто звикли звертатися з проханнями до окремих божеств; отже, церква запропонувала їм замість цього вклонятися безлічі святих, кожен з яких заміняв собою конкретне божество, що вважалося втіленням любові, успіху, одужання від хвороб тощо. Лютували битви, цілі королівства з'являлися та руйнувались, і настав час, коли бога Арімана змінив бог Сраоша. Мітра витіснив Вішну. Зороастрійці позбавили Мітру влади, і з кожним новим богом його попередник опинявся у невідомості й зневазі.
— Навіть саме слово «демон», —