Прокляті - Чак Паланік

Розділ третій

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не ображайся, але батьки навчили мене, що тебе не існує. Мої мама і тато завжди казали, що і ти, і Бог з'явилися в забобонних, розумово відсталих, крихітних мізках неуків-проповідників і республіканців-лицемірів». На думку батьків, такого місця, як Пекло, просто не існує. Коли їх спитати, вони, мабуть, відповіли б, що я вже перевтілилася в метелика, чи у стволову клітину, чи у голубку. Що я хочу сказати: батьки завжди нагадували мені, що для мене дуже важливо бачити, як вони ходять усюди, в чому мати народила, інакше, коли я виросту, то стану такою собі панночкою Збоченкою Мак Збоченець. Вони вчили мене, що гріхів не існує, існує лише поганий вибір життєвого шляху. Погане вміння керувати емоціями. І зла теж не існує. Будь-яке поняття «правильного» і протиставлення його «неправильному», на їхню думку, є нічим іншим, як культурною спорудою, що стосується конкретного часу й місця. Вони казали: коли щось і має примушувати нас змінювати особисту поведінку, то це має бути наша відданість суспільному договору, а не якась незрозуміла, нав'язана нам ззовні загроза покарання полум'ям. Нічого аморального не існує, наполягали вони, і навіть серійні вбивці заслуговують на кабельне телебачення і послуги адвоката, адже навіть убивці кількох людей колись страждали.

Отримавши натхнення від класичного фільму Джона Поза «Клуб „Сніданок“», я почала писати есе у тій манері, в якій затримані учні школи у Шермері, чикаґському передмісті, мали написати тисячу слів на тему «Ким ти себе бачиш?».

Так, я знаю, що таке «споруда». Погляньте на ситуацію моїми невиразними очима: мене запроторили до клітки в Пеклі, мені лише тринадцять, і я приречена завжди залишатися в цьому віці, але я не настільки дурна, щоб не знати своїх недоліків і переваг.

Набагато гірше за це — те, як моя матінка молола дурниці про Гею, матінку-Землю, у журналі «Веніті Фер», коли рекламувала свій останній на той час фільм. У журналі мали надрукувати її фото, як вона разом із моїм батьком приїжджають на церемонію «Оскар» і виходять на червону доріжку з вишуканого електромобіля; справа в тому, що коли їх ніхто не бачить, вони орендують реактивний літак «Гольфстрім», навіть якщо їм просто потрібно забрати речі з хімчистки — бо вони відсилають їх до самої Франції. Це той фільм, за роль у якому її номінували на «Оскар» — вона грала черницю, якій набридло жити в монастирі; і вона відчуває,що не може розкрити там свої таланти, і тому порушує всі обітниці, стає проституткою та героїністкою, робить кілька абортів, після чого отримує роботу ведучої власного ток-шоу з дуже високим рейтингом і виходить заміж за Річарда Ґіра. Жодна людина не прийшла на показ цього фільму, який був, власне, театральною виставою, знятою на плівку, але критики — вони просто шаленіли від захвату. Кінокритики та рецензенти справді, справді вірять в те, що Пекла не існує.

Гадаю, я ставлюся до «Клубу „Сніданок“» так само, як матуся — до Вірджинії Вульф. Тобто, коли вона читала «Години», їй довелося приймати заспокійливе, але вона все одно ридала майже цілий рік.

У «Веніті Фер» мама зазначила: єдине справжнє велике зло — це те, як великі нафтові компанії використовують глобальне потепління, щоб підштовхнути бідолашних маленьких полярних ведмедиків до повного вимирання. Гірше того, вона додала таке: «Ми з дочкою, Медісон, уже кілька років боремося з жахливим рівнем ожиріння в дітей». Тож я дуже добре розумію термін «пасивна агресивність».

Інші діти ходили до недільної школи — я ходила до екологічного табору. На Фіджі. Інші дівчатка вивчали Закон Божий — я навчалася зменшувати екологічні наслідки свого життя. На заняттях із «навичок аборигенів» — там само, на Фіджі, — ми використовували сертифіковані, вирощені за допомогою органічного добрива, зібрані в такій кількості,щоб не порушувати екосистеми, придбані на паритетній основі пальмові гілки — щоб робити з них жалюгідні гаманці,які потім усі викидали геть. Екологічний табір коштував близько мільйона доларів, але нам усім доводилося витирати зади одним брудним бамбуковим йоржиком, що вже не мав щетинок. Замість Різдва ми святкували День землі. Матінка казала, що коли б Пекло існувало, то туди можна було б потрапити за носіння натуральних шуб чи за користування кремом-ополіскувачем, що його лікарі-нацисти, які втекли до Франції, тестують на новонароджених кроликах. Тато ж казав, що коли диявол існує, то його, мабуть, звуть Енн Колтер. Коли смертний гріх насправді існує, вважає матінка, то це — пінополістирол. Частіше за все вони декламували такі екологічні догми, розгулюючи голяка при розчинених вікнах, щоб я, коли виросту, не стала б такою собі Дорогою Шльондрою.

Іноді диявол ховався під найменням «тютюнові королі». Іноді — «японські дрифтерні сітки».

Більше того: екологічного табору ми діставалися не на сампанах, що дрейфували тихоокеанськими течіями. У жодному разі: кожна дитина потрапляла туди на борту приватного реактивного літака, спалюючи близько зиліона галонів викопного палива ери динозаврів, яких ця планета більше вже ніколи не побачить. Кожна дитина переміщувалася повітрям разом із повним набором, вагою із саму дитину, органічних пиріжків із фігами та безмитних йогуртів, запакованих в одноразові упаковки з майлара, період повного розпаду якого становить цифру, дуже близьку до НІКОЛИ; і весь цей вантаж дітлахів, що скучили за домом, і калорійними підсніданками, і відеоприставками, мчав до Фіджі зі швидкістю, вищою за швидкість ЗВУКУ.

Скільки користі це принесло… от подивіться на мене: я померла від передозу марихуани, і опинилась у Пеклі, і подряпала собі щоки до крові, щоб переконати дівчину з сусідньої клітки в тому, що я хворію на заразний псоріаз. І мене оточують мільйони мільйонів кульок попкорну, що давно вже зіпсувалися. Але є і плюси: у Пеклі ти більше не раб власного тіла, а для дуже витончених осіб це може виявитися справжнім благословенням. Не те щоб це було великою проблемою для мене, але все ж таки: в Пеклі настає кінець трудомістким, нескінченним завантаженням, і вмиванню, і випорожненням різних отворів, за допомогою яких функціонує людське тіло. Коли вже вам доведеться опинитися в Пеклі, у клітці ви не знайдете ані унітаза, ані води, ані ліжка — але вам не доведеться сумувати за ними. У Пеклі ніхто не спить, окрім випадків, коли це є проявом своєрідного захисту у відповідь на чергове демонстрування «Англійського пацієнта», що використовується в якості покарання.

Безсумнівно, мама й тато хотіли мені добра, але дуже важко сперечатися з тим фактом, що я потрапила