Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

— Он як? — хоч я намагалася бути сміливою, проте нишком сховала запальничку і потягнула спроквола за…

— Ррррр!

Я вирішила не шукати пістолет.

— Я можу приручити тебе?

Він не озвався.

— Як бажаєш, — промовила я.

І повернула вбік, а він тим часом уже стояв позад мене й теж зробив крок убік:

— Рип-рип-рип-рип…

Скільки ж це в нього лап?

Я пішла крізь Ніщо.

Упустити що-небудь — байдуже, що саме, нагнутися, простягти руку та враз утямити, що твої ноги стоять серед порожнечі. Ступнути крок, зашпортнутися, впасти, летіти впродовж двох тисяч років і чекати, коли чий-небудь сон, чий-небудь задушливий кошмар не створить нове дно.

У своїх найжахливіших снах я вже бувала тут кілька разів.

Спиш, немов поринаєш у найкошмарніший жах. Через миттєву смерть. Твоє несамовите:

— Аааааааааааа!!! — й одразу виринаєш та пробуджуєшся. У найжахливішому з усіх. У най-найжахливішому.

Кошмарний сон? Жахні тіні навколо тебе. Холодний піт? Страх і холод порожнечі.

— Я бачила смерть?

Ти побачила те, що є довкола кожного зі світів, — оте Ніщо, яким заповнено безмежність. Порожнечу, заселену тварюками Пекла.

І я йшла крізь нього, і якась почвара невпинно ступала слідом.

Я сиділа на валуні порожнечі, а вона ходила кругом і шаруділа довгим хвостом.

Я повернула назад, і вона — за мною.

Я побачила на овиді страшних вершників зі смолоскипами в руках, вони освітили й мене кволим відблиском смолистого вогню.

Страшні вершники на жахливих створіннях. Нехай недовго, але якесь світло. Однак я не зважилася подивитись назад, боялася, що тварюка за моєю спиною буде надто потворна.

Я побачила смолоскипи й зажмурила очі, аби знову пірнути в темряву. І раптом сосни! Височенні чорні сосни. Що не корінь — нора. Луска від кори, мов провалля океану. Я уявила, хто живе під ними, і в ту ж мить відступила назад.

— Рип, — тварюка теж зробила крок, і ми на цей її крок стали одне до одного ближче.

— Ти кудись ведеш мене?

— Рип, — за лівим плечем.

— Я можу відпочити?

— Рип-рип-рип, — іззаду.

Я присіла, й одразу жахне:

— Ррррррр…

Отже, слід підвестися.

— Я стою, — анішелесь. — Егей, де ти? Мені знов рушати?

Це справді нічна моторош.

Он, кружляючи та розхлюпуючи чорноту, підсвічена сяйвом з вікон будинків навпроти, прохромлює порожнечу Нічого людина.

Страшний сон.

Крик і неспромога розплющити очі, але при цьому бачити чудовиськ, що обступили тебе, мов колодязь.

А ось іще один. У страхіття пекла й одразу назад. Кометою, що оживлює монстрів.

І знову — лише Ніщо.

— Мені йти далі?

— Рип-рип.

— Ну, як собі хочеш. Я можу йти ще дуже довго.

Навіть найцілковитіша порожнеча ніколи не буває порожня.

— Плагіат.

Плагіат? Один із найголовніших законів світобудови не слід називати плагіатом. Не слід. Ніколи й ніде.

Порожнеча ніколи не буває порожня.

Фіранка з винних корків.

Мільйони свічок, що упродовж тисячоліть злежалися в парафіновий моноліт, — єдине нагадування про зниклий і нині безіменний світ.

Кратер, неначе обличчя, повернуте до порожнечі.

По стінах та по дну каньйону — обличчя із зашитими повіками.

Зграя хижаків, які плазують на животах без форми. Рикання чудовиська за моєю спиною. Знову — цілковита темрява.