Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

— Від тебе суцільні проблеми, — морщиться Нок. — Навіть дивно, як я міг вважати, що ти — ідеальний варіант. Були знаки... Але потрібно було не діяти напевно, а одразу перевірити.

— Але тепер-то я тобі навіщо? — мені не хочеться залишатися тут ні на мить. Ясна річ, що Нок не в адекваті, він взагалі чокнутий, але потрібно хоча б трохи зрозуміти, що відбувається. Я ще можу зрозуміти, якщо він мене вкрав заради заміжжя і підвищення свого статусу до іссейла, але раз із тим не вийшло... невже прикопає десь під кущем?!

— Мені ти тепер ні до чого, але от старший Фос навколо тебе дивно в'ється, — морщиться мій викрадач. — Та й молодшому ти підійшла б. Потрібно прибрати цю можливість. Взагалі будь-які можливості...

— Так ти все це робиш через Фосів? — намагаюся вивести я його на розмову, нехай базікає, може, й забалакається. Як там у фільмах показують: головні лиходії всі люблять поговорити, так? Але, на жаль, Нок тільки хмикає.

— Давай ворушись, — киває він у бік дверей, пропонуючи ледь не протискуватися повз нього, оскільки він сам і не думає кудись відходити у бік. 

— Ти ж не вб'єш мене, будь ласка? Я ж можу ще бути тобі корисною, так? — мій голос тремтить. На мій жаль, жити мені хочеться більше, ніж показати, що я горда і незалежна. Бути стійкою виходить, коли ти знаєш, проти чого протистоїш. А в те, що химера Нока обгризе мені обличчя, варто йому її спустити з повідка, я впевнена. І я мало що зможу протиставити. Тому краще мати жалюгідний вигляд.

Хоча, здається, з акторством у мене не надто добре. Нок досить скептично на мене дивиться, цього достатньо, щоб я перестала корчити жалібне обличчя, і ще раз киває, мовляв, воруши ногами. Я перестаю тремтіти і протискаюся повз, відсунувши його долонею трохи вбік. Не вистачало ще обтиратися об цього засранця. 

За дверима складу суміш лабораторії та хатинки баби Яги, тобто і сучасне для Витоку обладнання є, і всякі травички дивні сушені висять. Що б тут не варив Нок, воно, швидше за все, недозволене. Не став би він мене красти і притягувати туди, де його могли легко знайти.

— Як тобі? — він гордим жестом обводить кімнату, але я тільки головою мотаю:

— Мені не подобається. Краще б я повернулася назад, додому. Повернеш?

— Звісно, як тільки зможу, — обіцяє він, природно, не намагаючись навіть тоном голосу показати, що його словам можна вірити. — Але спочатку ти вип'єш ось це.

Пропонований напій настільки ж підозрілий, як і рука, що його простягає. Ні, він не зеленого отруйного кольору, більше схожий на каву за густотою і зовнішнім виглядом, пахне чимось солодкуватим. Але пити мені не хочеться, от зовсім. На жаль, добровільна згода нікого не цікавить. Нок придавлює мене до стіни, а я, звісно, б'юся і вириваюся. Напій летить на всі боки, але в підсумку все ж заливає мені і ніс, і рот. Я випльовую, але частина рідини скочується стравоходом, і це викликає в мене дику паніку. Я не усвідомлюю ні того, хто я, ні того, де я, просто молочу руками і ногами і щось кричу. І тільки біль у спині — здається, Нок мене штовхнув — змушує зрозуміти, що мені не боляче всередині від того напою і не нудить. Я не помираю від випитого, ну зараз не помираю. Але раптом це отрута відстроченої дії, таке теж може бути!

— От скажена, — гарчить Нок, тягне мене за волосся і штовхає вперед. Куди, що — я не розумію. Ледве встигаю підставити руки, щоб не впасти обличчям на підлогу. І чую в спину: — Спілкуйтеся!

Він сміється, брязкають металеві двері, але я встигаю глянути в той бік — двері не суцільні, з ґратами. Ось тільки мене більше цікавить це саме «спілкуйтеся», це він кому? Я обертаюся і бачу, що на якихось тюках у куті кімнати сидить бліда Арата. Та сама сейла, яка зникла.