Чвара королів - Джордж Мартін

— А ви тим часом прогавили таку цікаву раду. Станіс взяв і коронував себе, уявляєте?

— Мені про те відомо.

— А брата мого з сестрою звинуватив у кровозмісі. Цікаво, як це йому спало на думку?

— Може, погортав одну книжку і глянув на колір волосся одного байстрюка, як це зробив Нед Старк, а перед ним — Джон Арин. Або хтось йому на вухо нашепотів.

Замість свого звичного хихотіння євнух засміявся глибшим, горловим сміхом.

— Часом не хтось на зразок вас?

— Ви підозрюєте мене? Ні, то був не я.

— А якби підозрював, ви б визнали вину?

— Певно, що ні. Але навіщо б я розголошував таємницю, яку так довго беріг від усіх? Одна річ — дурити короля, а інша — ховатися від цвіркунів у очереті на підлозі та маленьких пташок у димарі. Ще й байстрюки — онде вони усі, дивись, хто має очі.

— Робертові байстрюки? А до чого тут вони?

— Він став батьком восьми дітям, скільки я знаю, — мовив Варис, борюкаючись із сідлом. — Матері їхні мали волосся з міді та меду, каштану та вершків, а діти усі виходили чорні, мов круки… й так само прокляті долею. Тому коли в вашої сестри між ніг вискочили Джофрі, Мирцела і Томен — усі золотенькі, як сонечко — правду уздріти виявилося неважко.

Тиріон хитнув головою туди-сюди. «Якби ж сестра народила хоч одне дитя від чоловіка — його б вистачило, щоб відкинути всі підозри… але тоді б вона не була Серсеєю.»

— Якщо не ви нашепотіли, то хто?

— Якийсь зрадник, поза сумнівом. — Варис затягнув попругу.

— Мізинець?

— Я нічиїх імен не називав.

Тиріон сів у сідло з поміччю євнуха.

— Пане Варисе, — мовив він з сідла, — інколи мені здається, що в Король-Березі я не маю ліпшого за вас друга. Іншим часом — що не маю гіршого ворога.

— Чудасія, пане Тиріоне. Те саме я можу сказати про вас.

Бран II

Бранові очі розплющилися задовго до того, як перші бліді пальці світла спробували розсунути його віконниці.

В Зимосічі було повно гостей, що приїхали на свято врожаю. Цього ранку вони нападатимуть кінним боєм на щитове опудало у дворі. Колись він місця б собі не знайшов від радісного збудження. Але то було ще до лиха…

Тепер усе стало інакше. Вальдери прагнули зломити списи зі зброєносцями, що приїхали у почті князя Мандерлі, та Бран і чути про те не бажав. У батьковій світлиці він мусив зображати з себе принца.

— Більше слухай, і може, трохи наберешся розуму про те, що таке правити над людьми, — казав йому маестер Лювин.

Але ж Бран ніколи не просив, щоб його зробили принцом. Він мріяв про лицарство, яскраву броню, віяння прапорів за вітром, про спис та меч, про бойового огиря між ногами. Навіщо йому марнувати цілі дні, слухаючи, як поважні старці балакають про речі, яких він і половини не тямить? «Бо ти скалічений» — нагадав йому голос зсередини. Князь у кріслі з подушками може бути й калікою — он Вальдери казали, що їхній дідусь уже такий слабкий, що його всюди носять у ношах — але каліка не може стати лицарем на баскому румаку. До того ж він має обов’язок.

— Ти — спадкоємець свого брата і Старк на Зимосічі, — казав пан Родрік, нагадуючи, як Робб сидів обіч їхнього вельможного батька, коли той вітав своє значкове панство.

Князь Виман Мандерлі прибув з Білої Гавані два дні тому — річковим насадом і ношами, бо став занадто гладкий, щоб усидіти на коні. За ним довгим хвостом тягнувся почет: лицарі, зброєносці, дрібні пани та пані, герольди, музики, ба навіть жонглер… усе те виблискувало прапорами та вбранням трохи не півсотні барвистих кольорів. Бран ласкаво припросив їх до Зимосічі з високого кам’яного батькового престолу з різьбленими на бильцях лютововками, і пан Родрік опісля сказав, що він добре упорався з обов’язками господаря дому. Якби на тому все й скінчилося, Бран би не заперечував. Але все лише починалося.

— Свято є доречним приводом для зборів панства, — пояснив пан Родрік, — але ж не для того їдуть за п’ять сотень верст від дому, щоб з’їсти смаженої качки та ковтнути вина. На таку подорож зважуються лише ті, хто хоче подати на наш розсуд важливі справи.

Бран роздивлявся шорстку кам’яну стелю в себе над головою. Він знав, що Робб звелів би йому не ламати з себе мале хлоп’я, і майже чув його голос, як і голос їхнього пана батька. «Зима насувається, Бране, а ти вже майже дорослий чоловік. Ти маєш обов’язок.»

Коли до опочивальні увіпхався Ходор, шкірячись та щось мугикаючи, малий вже скорився долі. Разом його вмили та зачесали волосся.

— Сьогодні подай мені білого вовняного жупана, — звелів Бран. — І срібну застібку. Пан Родрік казав, що я мушу виглядати справжнім вельможею.

Бран волів би вдягатися сам і робив для того усе, на що був здатен, але деякі речі — натягнути штани, зав’язати черевики — змушували його безсило лютувати. Тут йому допомагав Ходор: якщо велетня чогось навчали, далі він робив усе вправно, ніжно і обережно, як на свою страшну силу.

— Напевне, ти б теж міг бути лицарем, — казав йому Бран. — Якби боги не позбавили тебе розуму, з тебе вийшов би надзвичайний лицар.

— Ходор? — Ходор блимав на нього простакуватими й невинними карими очима, в яких не відбивалося ані крихти тями.

— Так, — погодився Бран. — Ходор.

Він вказав рукою. На стіні коло дверей висів кошик, міцно виплетений з верболозу та шкіри, з прорізаними для Бранових ніг отворами. Ходор просунув руки у ремені, затяг на грудях широкого паса і став на коліна коло ліжка. Бран ухопився за залізне пруття, глибоко вбите у стіну, сперся на нього, вкинув мертві ноги до кошика і просунув їх у діри.

— Ходор, — знову мовив Ходор, стаючи на ноги.

Стайняр сам височів з-над підлоги трохи не на сажінь, а Бранова голова над його спиною майже зачіпала стелю. Проходячи дверима, він низько присів. Одного разу Ходор винюхав свіжоспечений хліб та побіг до кухні, й тоді Бран так приклався головою, що маестер Лювин мусив зашивати йому шкіру на черепі. Мікен дав йому зі зброярні старого іржавого шолома без заборола.