Чвара королів - Джордж Мартін

— А боги ж тут до чого?

— Боги створили не лише наші душі, але й тіла, чи не так? Вони дали нам голоси, щоб ми вклонялися їм піснею. Вони дали нам руки, щоб ми будували їм храми. І так само вони дали нам тілесні бажання, щоб ми парувалися і служили богам у такий спосіб.

— Нагадай, щоб я переповів твої слова верховному септонові, — зазначив Тиріон. — Якщо мені дозволять молитися прутнем, то свята Седмиця не матиме відданішого вірянина.

І майнув рукою.

— Гаразд, радо прийму твою пропозицію.

— Я покличу доньку. Ходімо.

Дівчина зустріла їх унизу сходів. Вища за Шаю, але не така висока, як її мати, вона мусила стати на коліна, щоб Тиріон її поцілував.

— Мене звати Алаяйя, — мовила вона з найлегшим слідом вимови своєї матері. — Ходімо, пане мій.

Вона взяла його за руку і повела нагору двома прогонами сходів, а тоді довгим коридором. Тут з-за одних дверей чулися зітхання та скрики насолоди, а з-за інших — хихотіння та шепіт. Тиріонова міць щільно притиснулася до шворок на штанях. «Дещо принизливо» — подумав він, шкутильгаючи за Алаяйєю ще вище сходами, до покоїв у башті. Там були одні двері, які дівчина зачинила, щойно вони увійшли. Всередині знайшлося велике ліжко під навісом, висока шафа з різьбленими картинами кохання, вузьке вікно зі свинцевим склом у шибці з червоних та жовтих дзвінкових клітин.

— Ти дуже гарна, Алаяйє, — мовив до неї Тиріон, коли вони лишилися наодинці. — Від голови до п’ят кожна твоя рисочка надзвичайно чарівна. Але зараз мене цікавить тільки твій язик.

— Ласкавий пан упевниться, що язиком я володію майстерно. Ще дівчинкою я взнала, коли ним слід працювати, а коли — тримати на припоні.

— Велика втіха для мене, — посміхнувся Тиріон. — То що робитимемо? Чи немає в тебе якихось думок?

— Є, — відповіла вона. — Хай ласкавий пан відчинить шафу і знайде там те, що шукає.

Тиріон поцілував їй руку і заліз до порожньої шафи. Алаяйя зачинила двері за ним, а він намацав задню стінку, відчув, як вона їде під пальцями, і відштовхнув убік. Позаду стіни було чорне провалля, але він пошукав і знайшов щось металеве. Рука вхопилася за щабель драбини; ногою він знайшов ще один і почав злазити. Добряче під рівнем вулиці йому відкрився похилий підземний хід, де і знайшовся Варис зі свічкою в руці.

Варис анітрохи не скидався на себе самого. Обличчя у рубцях, чорна порость бороди під шоломцем зі шпичкою, кольчуга на каптані вивареної шкіри, ніж та тесак при боці.

— Чи задовольнила вас Чатая, пане мій?

— Так задовольнила, що в голову аж лізе думка, чи не занадто, — визнав Тиріон. — Ви певні, що на неї можна покластися?

— У цьому підлому й зрадливому світі я не певний геть нічого, пане мій. Та принаймні Чатая не має причин любити королеву і знає, що саме вам їй слід дякувати за позбавлення від Аллара Дима. То ходімо?

І він вирушив проходом геть.

«Навіть ходу собі змінив» — помітив Тиріон. А замість лаванди від Вариса тхнуло кислим вином та часником.

— Мені до вподоби ваше нове вбрання, — мовив Тиріон, крокуючи слідом.

— Моя служба не дозволяє виїжджати вулицями у шовках посеред пишного загону лицарів. Тому, залишаючи замок, я вдягаю щось доречніше, і мені вдається прожити довше, щоб служити вам.

— Шкіра вам до лиця. Вдягніть оце на наступне засідання ради.

— Ваша сестра цього не схвалить, пане мій.

— Моя сестра напудить під себе. — Він посміхнувся у темряві. — Не бачу жодних ознак, що за мною скрадаються її шпигуни.

— Мені приємно це чути, ласкавий пане. Деякі з наймитів вашої сестри одночасно служать мені, про що їй невідомо. А мені нестерпна сама думка, що вони б опустилися до того, щоб дати себе помітити.

— А мені радше нестерпно думати, що я даремно пролазив крізь ту шафу і терпів пекельні муки невтамованої хіті.

— О ні, далеко не даремно, — запевнив Варис. — Вони знають, що ви тут. Чи насмілиться хтось увійти до закладу Чатаї під виглядом відвідувача — цього я не скажу, але незмінно вважаю за краще перепильнувати, ніж недопильнувати.

— Як це так вийшло, що в бурдеї є таємний вхід?

— Хід прокопали для іншого Правиці Короля, чия честь не дозволяла йому заходити до подібного закладу відкрито. Чатая ревно берегла таємницю існування цього шляху.

— І все ж ви про нього дізналися.

— Маленькі пташечки літають багатьма темними ходами. Обережно, тут круті сходинки.

Вони вилізли з-під ляди у якійсь стайні, а до того пройшли приблизно зо три квартали під пагорбом Раеніс. Коли Тиріон ляпнув дверима, зачиняючи їх, у загородці заіржав кінь. Варис роздмухав свічку і поставив її на брус-перечку, а Тиріон роздивився навколо. В загородах стояв один мул і троє коней. Він прошкутильгав до зозулястого мерина і глянув йому в зуби.

— Старий, — мовив Тиріон, — ще й вітер, мабуть, пускає.

— Ви б не обрали такого для битви, то правда, — відповів Варис, — але він довезе куди треба і не приверне зайвої уваги. Так само, як інші. А тутешні стайнярі — вони чують та бачать лише тварин.

Євнух зняв з кілочка кобеняка з каптуром — грубо витканого, вицвілого на сонці, подекуди протертого, але зручного крою.

— З вашого дозволу.

Коли він накинув одежину Тиріонові на плечі, той загорнувся в неї з голови до п’ят, а каптура зміг насунути так, щоб геть сховати обличчя у тіні.

— Люди бачать те, що очікують побачити, — мовив Варис, поки Тиріон звикав до кобеняка. — Карлики зустрічаються на вулицях рідше, ніж діти, ось вони і побачать дитину. Дитину в старому батьковому сіряку, на батьківському коні, що їде в якихось батьківських справах. Але все ж краще вам їздити вночі.

— Так і чинитиму… наступного разу. Але зараз Шая чекає на мене.

Він влаштував її у маєтку, оточеному добрячим муром, в дальньому північно-східному кутку Король-Берега, недалеко від моря, та не смів їздити до неї, боячись шпигунів.

— Якого коня візьмете?

Тиріон знизав плечима.

— Та хоча б оцього.

— Я його вам засідлаю. — Варис узяв повід та сідло з кілочка.

Тиріон обсмикнув важкого кобеняка і закрокував нетерпляче