Зоряний лицар - Тамара Крюкова

Мариці раптом запекло схотілося побачити світ удень: строкату юрбу на базарному майдані, балаганчик артистів, моторних вуличних хлопчаків, що снують поміж рядами. Чомусь згадалося, як один із них перекинув кошика з яблуками, а дісталося помилково їй, так що вуха потім порозпухали і довго боліли. Невже в неї більше нічого цього не буде? Хіба може життя закінчитися так несподівано?

Велетень зробив крок уперед. Марика хутко відскочила, схопивши першу ліпшу залізяку, що потрапила їй до рук, немов сподівалася такою сміховинною зброєю зупинити монстра.

— Ти боїшся мене? — у голосі коваля звучав щирий подив. Він похитав головою: — Ти не повинна боятися. Я твій слуга.

Велетень ударив себе кулачиськом у груди, наче хотів у такий спосіб довести правдивість своїх слів.

— Що? — перепитала Марика, гадаючи, що їй усе це причулося.

— Я служитиму тобі. Хто дасть мені хліб-сіль, той мене звільнить. Так сказав Перевізник. Приязні слова у вустах моторошної примари звучали дуже незвичайно. Марика не вірила в його добрі наміри й була напоготові.

— Хто такий Перевізник? — поцікавилася дівчинка.

— Він перевозить людей.

— Куди?

— У країну мертвих, через Лету, ріку забуття. А мене не взяв. Каже, що багато зла скоїв. Важко тут. Утомився я. Спокою хочу. Добре, що ти прийшла звільнити мене.

Марика зніяковіла. Якщо коваль дізнається, що вона принесла хліб із сіллю зовсім не для нього, то чого доброго розсердиться, і тоді їй буде непереливки. А може, спробувати його обдурити?

Бачачи, що дівчинка мовчить, коваль забурмотів:

— Ти звільниш мене. Так сказав Перевізник. Ти мені дала хліб-сіль. Я чекав. Довго чекав. Він заглядав їй у вічі, благально зсутуливши широчезні плечі й переступаючи із ноги на ногу. Принижена поза зовсім не в’язалася із лиховісним виглядом і велетенським зростом прохача. Коваль виглядав безглуздо, але саме тому в Мариці ворухнулося співчуття до монстра. Жалість прогнала страх, але зробила обман неможливим.

— Я прийшла забрати капор, — зізналася дівчинка. — Віддай мені його, і я буду молити Перевізника, щоб він узяв тебе із собою.

Гігант похитав головою:

— Не знаю, про що ти просиш. Не було капора. Хліб був і сіль, і свічка.

— Але ж це ти напустив чари на мою прийману маму?

— Я коваль, а не чаклун.

— Чому ж тоді герцогиня спить? — у розпачі запитала Марика. — Віщунка сказала, що…

Дівчинка зупинилася на півслові. Вона раптом зрозуміла, що не випадково блукала по лісі й потрапила в кузню. Це все підступи хитрої відьми! Віщунка навмисно відправила її на поталу ковалеві. Стара карга й не припускала, що її план може схибити. Дівчинка подивилася на страшного хазяїна кузні іншими очима. Невже це можливо, щоб страшний ворог став союзником?

— Що треба робити, щоб Перевізник взяв тебе з собою?

— Я вмер без каяття. Спершу вислухай мою сповідь. Важко жити з таким тягарем, сказав коваль і почав оповідання.

Давно це сталося. Що було, то загуло. Хто жив, той у землю пішов. Та не всі гріхи відпущені, не всі борги сплачені. З’явився в тутешніх краях мандрівник, каліка подорожній. Голий, босий, лахміття латане-перелатане, — а як зачне розповідати, заслухаєшся. Про країни, де закони влаштовані так, щоб народ жив щасливо. Про дурних і мудрих правителів.

Спочатку люди його казки для забави слухали, але потім стали замислюватися. Може, світ улаштований неправильно? Може, його треба по іншому скроїти? Почали до старця за порадами ходити. А в нього на всяке питання нова байка, а порада одна: чиніть добро, і воно вам повернеться.

Де дума, там і смута. Став люд нарікати на своє життя-буття, а каліку поважати більше, ніж монарха. Якому правителеві таке сподобається? Схопили старця й засудили до страти.

Настав призначений день, а в ката сокира зникла. Перенесли страту. Не голіруч же таку справу вершити. Пішли до ковалів, а ті всією гільдією змовилися не кувати сокири для ката.

Тут я й зметикував, що на цьому можна непогано заробити, і сказав, що роботу таємно зроблю, коли на ціні зійдемося. Зійшлися. Викував я сокиру, та от біда: кат навідріз відмовився байкареві голову рубати. Люд радіє. Монарх зубами скрипить. Посилають за мною: чи не освою нове ремесло. Чому ж не освоїти, коли заплатять? Під маскою все рівно, обличчя не видно.

Відтоді пішло-поїхало: спочатку каліка, потім керівник гільдії ковалів і колишній кат. Багато людей через мої руки пройшло. За нову роботу платили значно краще, ніж за ковальське ремесло, але я кузню не закривав, аби прикриття було. Та шила в мішку не приховаєш. Дізнався народ, хто на пласі голови рубає. Дали мені прізвисько — Кривава Сокира. Кузню стороною обминати стали, замовлень більше ніхто не приносив. Але мені було байдуже. Я й так мав досхочу золота.

Однак засіла в мені люта образа. Почав я всім мстити. Хто на мене косо подивиться, я на того — скаргу, а там кривдник до мене в руки потрапляє. Якось забрав я хлоп’я, що мене на вулиці обізвало. Його мати у мене в ногах повзала, вибачення просила. Пам’ятаю, штовхнув я її й наказав забиратися геть. Мовляв, раніше