Коли впаде темрява - Стівен Кінг

У колі каменів чорніла темрява — їх, звісно, було лише сім, тому мене туди й погнало, — але очей там я не побачив. Слава Богу, приїхав вчасно. Там тільки морок безперестанку обертався, немов перекривляючи тиху красу того весняного ранку, немов зловтішаючись із тендітності нашого світу. Крізь нього виднівся Андроскоггін, але той морок — ледь не біблійний стовп[59] — перетворював ріку на каламутно-сіру стрічку.

Я підняв камеру — вона тепер висіла в мене на паску, на шиї, гож навіть якби я її впустив, трава не змогла б її вхопити, — і подивився через видошукач. Вісім каменів. Опустив фотоапарат — і їх знову стало сім. Подивився через видошукач і побачив вісім. Знову опустив камеру, і тепер їх залишилося вісім. Проте цього було недостатньо, я це добре розумів. Я знав, що ще повинен зробити.

Примусити себе підійти до кола каменів було найтяжчим з усього. Скиглення трави, що терлась об манжети моїх штанів, мов голоси — низькі, захриплі, незгодні. Намагалися віднадити мене. Повітря почало набувати мертвотного присмаку. Сповнене канцерогенності, а то й чогось гіршого, бацил, котрих не існує в нашому світі. Шкіра на мені почала сіпатись, і майнула думка, по правді, я й тепер цього певен: якщо я зроблю крок між оцих двох каменів і вступлю в коло, плоть розплавленою рідиною стече з моїх кісток. Я відчував звідти пориви вітру, що вирував там у своїм приватнім циклоні. І я знав, що воно вже наблизилося. Оте, зі шкірясто-шоломною головою.

[Він знову киває на сміття в кошику.]

Воно було вже поряд, і, якщо я побачу його так зблизька, я збожеволію. Моє життя завершиться у цьому колі, де я робитиму знімки, на яких нічого не побачити, окрім сірих вуалей. Але щось підштовхувало мене вперед. І коли я туди ступив…

[N. підводиться й повільними кроками робить промовисте коло навкруг кушетки. Його хода — важка й водночас із підскоком, як у дитини, що виконує роль шукача у грі в піжмурки, — виглядає трохи моторошно. На ходу він торкається рукою невидимих для мене каменів. Один… два., три… чотири… п’ять… шість… сім… вісім. Бо вісім утримують світовий порядок. Тоді він зупиняється й дивиться на мене. Бували в мене пацієнти у кризовому стані — чимало, — але ніколи раніше я не бачив такого зацькованого погляду. В його очах жах, але я не бачу в них божевілля. Вони не затьмарені, а навпаки — ясні. Нехай це в нього й манія, але, поза всякими сумнівами, він сам це чітко усвідомлює.]

[Я питаю: «Увійшовши туди, ви їх торкалися?»]

Так, я торкнувся їх усіх по черзі. Проте не можу сказати, ніби відчував, як світ стає безпечнішим — ціліснішим, притомнішим — з кожним моїм доторком до каменя, бо це не було б правдою. Я відчував це через кожні два доторки. Знов парні числа, бачите? З кожною парою торкань той темний вир помалу згортався, а щойно я нарахував вісім, він ущух. Трава у колі каменів була жовтою, мертвою, але морок зник. І десь — звіддалік — я почув пташиний спів.

Я вийшов з кола. Сонце вже стояло високо, і туманна ріка, що була пливла понад реальною, розвіялася. Камені тепер мали вигляд просто каменів. Вісім виходів гранітної породи посеред поля, навіть не у формі кола, хіба що у вас вельми потужна фантазія. А в мене було відчуття роздвоєності. Половиною мозку я розумів, що все це було продуктом моєї уяви, моєї уяви, котра на щось хворіє. Інша половина знала, що все було насправді. Ця половина навіть розуміла, що покращення лише тимчасове.

Це все сонцестояння, розумієте? Одне й те ж повторюється по всьому світу — не тільки в Стоунхенджі, але й у Південній Америці та в Африці, навіть в Арктиці! Ви бачите це на американському Середньому Заході — навіть моя дочка це бачила, хоча сама абсолютно не розуміється на цьому! Польові кола! — називає це вона. А вони ж — це календарі, Стоунхендж і все інше, — тільки позначають вони не дні чи місяці, а періоди більшої та меншої небезпеки.

Від тієї роздвоєності мене розривало навпіл. Мене й зараз рве навпіл, з того дня я побував там з десяток разів, і двадцять першого — коли в мене був призначений сеанс у вас, який мені довелося скасувати, ви пам’ятаєте?

[Я кажу йому, що пам’ятаю, звісно, я пам’ятаю.]

Я цілий день тоді пробув на Акермановому полі, спостерігав і рахував. Бо двадцять першого було літнє сонцестояння. День найбільшої небезпеки. А от на зимове сонцестояння, двадцять першого грудня, небезпека найменша. Так було минулого року, так буде й цього, так було кожного року від початку часів. А в найближчі місяці — принаймні до осені — роботи в мене поменшає. А двадцять першого… я не в змозі навіть розповісти, як там було жахливо того дня. Як той восьмий камінь мерехтів, спливаючи в небуття. Як важко було сконцентруватися, щоб повернути його в наш світ. Як той морок згущувався й відступав… як згущувався й відступав… мов приплив. Я навіть було задрімав там, а коли очуняв, побачив над собою нелюдське око — гидотне тридольне око дивилося на мене. Я закричав, але не кинувся навтьоки. Бо світ на мене покладався. Покладався, сам того не знаючи. Я не побіг, а натомість підніс собі до очей камеру й подивився через видошукач. Вісім каменів. І ніякого ока. Але після цього я вже не дозволяв собі дрімати.

Врешті-решт камінне коло стабілізувалося, і я зрозумів, що можу вже звідти йти. Принаймні той день було убезпечено. Вже й сонце сідало, знову, як колись, у перший вечір; палаюча куля зависла над обрієм, перетворивши Андроскоггін на криваву змію.

Атож, доку, — хай це реальність чи хоч би й маячня, але то нелегка робота. І відповідальність! Я так втомився. Розповідати, який це тягар — тримати цілий світ на власних плечах…

[Він знову лежить на кушетці. Крупний чолов’яга, але зараз він здається малесеньким, якимсь усохлим. Та ось він усміхається.]

Нарешті в мене буде відпустка взимку. Якщо доживу. А знаєте що? Гадаю, у нас із вами вже все скінчилося. Як то кажуть по радіо: «На цьому ми завершуємо нашу програму». Хоча… хтозна? Я можу знову до вас завітати. Або дати вам знати про себе.

[Я йому заперечую, кажу, що в нас ще багато роботи. Кажу, що він тягне на собі вантаж; на його плечах