Волонтер - Дмитро Білий

Волонтер хитаючись підійшов до дівчини… Йому здалося, що вона теж мертва… Очі заплющені, високі груди, жорстко перетягнуті ременями, нерухомі… Волонтер висмикнув кляп, яким був забитий рот нещасної, і нахилився до її обличчя, намагаючись відчути хоча б легке дихання. У відчаї він підхопив її обм’якле тіло і поклав на дерев’яне ліжко, застелене трухлявим подертим килимом. Обдираючи нігті, спробував розплутати вузли на її путах, згадав про штик-ніж, який висів у піхвах на поясі, кваплячись, перерізав ремінь, що стягував груди дівчини, плутаючись тремтячими руками в довгих пасах, звільнив її тіло… Знову застиг над нею… Нарешті йому вдалося вловити ледь чутний подих — вона дихала…

Витягнув з хати важкі тіла вбитих. Мрець у камуфляжі продовжував стискувати в руці іржавий серп, аж поки той не зачепився за жмут трави й лишився обабіч стежки.

Хлопець знайшов за будинком глибоку яму — вочевидь колись туди зсипали золу — і скинув їх у чорний отвір. Трупи глухо вдарилися, і над ними здійнялось біла хмарка попелу…

Він безсило опустився біля ями й довго сидів, охопивши руками голову…

Коли він повернувся до хати, дівчина сиділа на ліжку, ніяково озираючись навколо, машинально перебираючи тремтячими руками ремені, якими була щойно зв’язана. Її обличчя майже не було видно з-за пасм розтріпаного чорного волосся. Почувши кроки волонтера, дівчина зойкнула й заметушилась, намагаючись прикрити тіло уривками сорочки та притиснутись до стіни. Волонтер завмер, обережно зняв зі спини автомат і повільно поклав його на стіл. Спробував посміхнутись і підняв руки.

— Не лякайся, дівчино, — підбираючи сербські слова, заспокійливо промовив він, — хороший…

Дівчина, зіщулившись, застигла, між чорним волоссям блимнули насторожені величезні очі. Волонтер підняв френч і кинув їй, потім повільно сів на широку лаву біля столу. Декілька хвилин вони мовчали, дивлячись один на одного.

— Не бійся, — лагідно промовив волонтер і знову спробував посміхнутися. На цей раз вдалося краще. Дівчина перелякано озирнулась по кімнаті.

— їх немає, — сказав він і, повагавшись, додав, — вони пішли і вже не повернуться…

Здавалося, дівчина поступово заспокоювалась. Вона швидко накинула на плечі френч і прибрала волосся з обличчя, звичним рухом закинувши його за плечі. Вона була дуже гарна. Навіть, не зважаючи на замурзане обличчя, на якому пролягали доріжки від сліз…

— Ось і добре, — волонтер усе намагався посміхатися, — усе буде добре, заспокойся… Ти сербка?

Дівчина помовчала… і слабко, ледь помітно посміхнулась…

Волонтер полегшено зітхнув.

— Так ти сербка?

Дівчина, посміхаючись, потисла плечима.

— Хорватка?

— Боснійка?

— Влашка?

— Циганка?

— Македонка?

— Як тебе звуть?

І на кожне запитання — у відповідь легка посмішка й такий же — і не ствердний, і не заперечний — рух.

— Ну, не кажи, як не хочеш, — примирливо промовив волонтер, — а я…

Тут він зам’явся — дійсно, а хто ж я? Руснак?

— Тоді і я тобі не скажу…

Вона знову посміхнулася. Майже весело. Волонтер засміявся:

— Ось і познайомилися! Знаєш, мені подобається твій стиль спілкування.

Посміхаючись, вона кивнула головою. Напруга в її постаті щезла. Дівчина спустила ноги з ліжка і примостилася зручніше, запахнувши френч. Струнка постава, але без зайвого гонору, обличчя прояснилося, і, якби не сліди від сліз на щоках, ніщо б не нагадувало те, що менше години тому їй збиралися перерізати горло іржавим серпом…

— Ось, а тепер я, як порядний залицяльник, маю запропонувати дівчині вечерю, хоча, зважаючи на годину, скоріше обід.

Волонтер, дивуючись власній балакучості (от так — «На війні як на війні!»), підвівся й озирнувся. На столі стояла порожня глиняна миска, з якої стирчало декілька дерев’яних ложок, поруч валялись розбитий глиняний келих та старовинна гасова лампа. Усе вкрито товстим шаром пилу. Сама кімната — простора похмура світлиця — аж ніяк не нагадувала зручну для побачень кав’ярню. На облуплених стінах де-не-де висіли якість чорно-білі малюнки, напевне, вирізані зі старих журналів, пожовклі фотографії в рамках, розбитий годинник без стрілок, з черева якого звисала на пружині бронзова зозуля. Під стіною — запилений стародавній комод, викладена кахлем висока пічка… У куті декілька почорнілих ікон з латунною лампадкою. «Та тут років шістдесят ніхто не жив!» — ледь не присвиснув волонтер.

Підійшов до малюнків на стінах. Найбільший — старе фото, вирізане з журналу, — зображувало огрядного вусатого чоловіка в мундирі, оточеного пишними військовими. Під малюнком чорнів підпис сербською «Король Петро II Карагеоргієвич приймає військовий парад в Белграді. З квітня 1940 року».

Він підійшов до комоду й відкрив дверцята… Зверху лежало кілька акуратно складених, колись білих, але давно вже пожовклих полотняних сорочок. У нижньому відділенні стояли якісь жерстяні банки. Він взяв одну з них. На запиленій обгортці була намальована життєрадісна корова й надпис англійською, який повідомляв, що це найкраща «тушонка» і що на цю партію, 1943 року виготовлення фірма робить колосальні знижки… Поруч із банками лежало декілька пачок галет. Волонтер спробував узяти пачку, але вона розсипалась у його пальцях на порох… У куті, над яким висіли ікони, темнів чорний квадратний отвір підвалу — частина дерев’яної дощатої долівки, яка його відкривала, була притулена до стіни. Волонтер нахилився в отвір, чиркнув сірником — на мить у темряві проступили обриси драбини та пощерблених глиняних стін. Схованка — криївка?

Волонтер винно озирнувся на дівчину. Та широко посміхалась — марні пошуки їжі її рятівником явно веселили.

Він ще раз замислено озирнувся — у куті стояв старий, захисного кольору армійський наплічник. Волонтер обережно взяв його за лямки, розкрив