Буря Мечів - Джордж Мартін

— А як у нього й досі чорне серце? — скривився Стир.

— То виріжеш його,— кинув Манс і розвернувся до Тарараха.— Кістяний лорде, за будь-яку ціну валка має рухатися. Якщо ми досягнемо Стіни раніше за Мормонта, ми перемогли.

— Валка не зупиниться,— хрипким від злості голосом озвався Тарарах.

Манс кивнув і в супроводі Гарми й Шестишкурого рушив геть.

За Варамиром побігли вовки разом з тінь-котом. Джон з Ігриттою лишилися з Ярлом, Тарарахом і магнаром. Двоє старших дикунів поглядали на Джон з погано прихованою ненавистю, а Ярл мовив:

— Ти чув, виїжджаємо на зорі. Бери харчів, скільки зможеш, бо полювати часу не буде. І покажи комусь своє обличчя. Бо це якесь криваве місиво.

— Гаразд,— озвався Джон.

— А тобі, дівчино, краще не брехати,— сказав Тарарах до Ігритти, зблискуючи очима з-під велетового черепа.

Джон вихопив Довгопазура.

— Відчепися від нас, якщо не хочеш дістати, як Кворин!

— Нема тут твого вовка, щоб тобі допомогти, хлопче,— Тарарах потягнувся по власного меча.

— Ти в цьому впевнений? — засміялася Ігритта.

На мурі городища, наїжачивши біле хутро, сидів Привид. Він не зронив ні звуку, але в його червоних очах світилася кров. Кістяний лорд повільно забрав руку від меча, на крок відступив і, вилаявшись, пішов собі.

Привид підбіг до гаронів, коли Джон з Ігриттою спускалися з Кулака. Та тільки коли вони до половини заїхали у Молочноводу, Джон відчув, що вже безпечно говорити.

— Я не просив тебе брехати заради мене.

— А я і не брехала,— сказала дівчина.— Я просто дещо випустила. От і все.

— Ти сказала...

— Що ми з тобою танцюємо вночі. Я ж не казала, коли ми почали,— вона подарувала йому майже засоромлену усмішку.— Нехай сьогодні Привид спить деінде. Манс правду казав: справи промовляють більше за слова.

Санса

— Нова сукня? — перепитала вона не так вражено, як сторожко.

— Краща за всі ваші попередні, міледі,— пообіцяла стара. Шнурком з вузликами вона обміряла Сансині стегна.— Шовкова, з мирським мереживом, з атласною підкладкою. Ви в ній будете справжня красуня. Сама королева розпорядилася.

— Яка королева?

Марджері ще не королева, не дружина Джофрі, але ж була королевою при Ренлі. Чи йшлося про королеву колючок? Чи...

— Королева-регентша, певна річ.

— Королева Серсі?

— Ніхто як. Уже багато років маю честь її обслуговувати,— стара обміряла шнурком внутрішню довжину Сансиної ноги.— Її світлість каже, ви вже доросла, не можна вам вдягатися, як малій дівчинці. Підніми руку.

Санса піднесла руку. Їй потрібна нова сукня, це правда. За останній рік вона виросла на три дюйми, та й більшу частину її гардеробу зіпсував дим, коли вона в день першого розквіту своєї жіночності намагалася спалити матрац.

— Перса у вас будуть прегарні, як у королеви,— сказала стара, міряючи своїм шнурком Сансі груди.— І не треба їх ховати.

Від цього зауваження дівчина спаленіла. Але так і є: коли вона останнього разу їздила на прогулянку верхи, то не змогла до самого верху застебнути шкірянку, і конюший, який допомагав їй сісти на коня, всі очі видивив. Іноді Санса ловила в себе на грудях погляди дорослих чоловіків, а деякі сорочки стали на неї такі тісні, що вона заледве могла в них дихнути.

— Якого вона буде кольору? — запитала Санса в кравчині.

— Колір я підберу, міледі. Вам сподобається, я певна. А ще ви отримаєте білизну й панчохи, плаття, мантії і плащі, і все, що належиться... е-е-е... гарненькій юній леді шляхетного роду.

— А до королівського весілля вони будуть готові?

— Раніше, набагато раніше, на цьому наполягає її світлість. У мене шість швачок і дванадцять помічниць, та й ми заради цього відклали всю роботу. Чимало леді на нас розсердяться, але таке веління королеви!

— Будь ласка, подякуйте її світлості за турботу,— чемно сказала Санса.— Вона до мене занадто добра.

— Її світлість дуже щедра,— погодилася кравчиня, збираючи речі й виходячи.

«Що ж так? — подумала Санса, лишившись сама. Вона розхвилювалася.— Можу закластися, що до цієї сукні якось причетна Марджері або її бабуся».

Марджері ставилася до Санси з незмінною добротою, в її присутності все мінялося. Леді з її двору теж гостинно приймали Сансу. А вона-бо так давно не тішилася з товариства інших жінок, що вже й призабула, як це приємно. Леді Ліонетта давала їй уроки гри на арфі, а леді Джанна ділилася неймовірними плітками. Мері Крейн завше мала в запасі цікаву оповідку, а маленька леді Булвер нагадувала Арію, тільки не таку запеклу.

За віком найближче до Санси були сестри Елінор, Алла і Меґа — Тайрели з молодших гілок дому. «Ружі з нижчих пагонів»,— підкусувала гінка і гостра на язик Елінор. Меґа була годована й галаслива, Алла — сором’язлива й мила, та на правах жінки головувала серед цих трьох Елінор: її-бо жіночність уже розквітла, тоді як Меґа з Аллою лишалися дівчатками.

Сестри прийняли Сансу в своє товариство так, наче знали її все життя. Довгі пообіддя вони проводили разом за шиттям, балачками під лимонні пироги й присмачене медом вино, вечорами грали в кості, разом співали в замковому септі... а часто одна чи й дві одразу ночували в Марджері, і тоді півночі шепотілися. Алла мала чарівний голос, і якщо її добре припросити, згоджувалася зіграти на лірі й заспівати пісень про лицарів і нещасливе кохання. Меґа не співала, але обожнювала цілуватися. Вони з Аллою іноді гралися в поцілунки, зізналася вона, але це зовсім не те, що цілуватися з чоловіком, а тим паче з королем. Цікаво, думала Санса, а якби Меґа поцілувала Гончака, як колись Санса? Коли він прийшов до неї в ніч битви, відгонячи вином і кров’ю. «Поцілував мене, пригрозив убити та примусив заспівати для нього».

— У короля Джофрі прегарні губки,— просторікувала Меґа, яка геть нічого не відала,— ох Сансо, бідолаха, у тебе, мабуть, серце розбите відтоді, як ти його втратила! Ти, либонь, стільки наплакалася!

«Я через Джофрі наплакалася більше, ніж ти можеш уявити»,— кортіло Сансі сказати, але поряд не було Маслозада, щоб заглушив її слова, тож вона, стиснувши губи, притримала язика.

Що ж до Елінор, то вона була вже заручена з юним зброєносцем, сином лорда Амброза; вони одружаться, щойно він заслужить собі остроги. У Битві на Чорноводді,